Лев Толстой - Війна і мир 1-2

«Що вони роблять? — думав князь Андрій, дивлячись на них. — Чому не тікає рудий артилерист, коли в нього нема зброї? Чому не коле його француз? Не встигне добігти, як француз згадає про рушницю й заколе його».

Справді, другий француз, з рушницею навпереваги, підбіг дотах, що боролися, і доля рудого артилериста, який, усе ще не розуміючи, що його чекає, з тріумфом вишарпнув банника, повинна була вирішитись. Та князь Андрій не бачив, чим це кінчилося. Ніби з усього розмаху міцною палицею хтось із найближчих солдатів, як йому здалося, вдарив його по голові. Це було трохи боляче, а головне, неприємно, бо біль цей розважав його і заважав йому бачити те, на що він дивився.

«Що це? я падаю? у мене ноги підломлюються», — подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачити, чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив. Над ним уже не було нічого, крім неба — високого неба, не ясного, а проте безмірно високого, з тихо повзучими по ньому сірими хмарками. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, — подумав князь Андрій, — не так, як ми бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у одного банника француз і артилерист, — зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому безконечному небі. Як же я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Такі усе пусте, все омана, крім цього безконечного неба. Нічого, нічого нема, крім нього. Але й того навіть нема, нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити бога!..»

На правому фланзі у Багратіона о дев'ятій годині бій ще не починався. Не бажаючи пристати на вимогу Долгорукова починати бій і бажаючи відхилити від себе відповідальність, князь Багратіон запропонував Долгорукову послати спитати про те головнокомандуючого. Багратіон знав, що при відстані майже в десять верст, яка відділяє один фланг від другого, якщо не вб'ють того, кого пошлють (це було дуже можливо), і якщо він навіть і знайде головнокомандуючого, що було дуже важко, посланий не встигне повернутися раніш як увечері.

Багратіон оглянув свій почет своїми великими, без будь-якого виразу, невиспаними очима, і дитяче обличчя Ростова, мимоволі завмираюче від хвилювання і надії, першим упало йому в око. Він послав Ростова.

— А якщо я зустріну його величність раніше, ніж головнокомандуючого, ваше сіятельство? — сказав Ростов, тримаючи руку біля козирка.

— Можете передати його величності, — квапливо перебиваючи Багратіона, сказав Долгоруков.

Змінившися з цепу, Ростов встиг поспати кілька годин перед ранком і Почував себе веселим, сміливим, рішучим, з тією пружністю рухів, певністю свого щастя і в тому настрої, в якому все здається легким, веселим і можливим.

Усі бажання його справджувалися цього ранку: давався генеральний бій, він брав участь у ньому; мало того, він був ординарцем при одному з найхоробріших генералів; мало того, він їхав з дорученням до Кутузова, а може, й до самого государя. Ранок був ясний, кінь під ним був добрий. На душі в нього було радісно і щасно. Одержавши наказ, він пустив коня й помчав вздовж лінії. Спочатку він їхав лінією Багратіонових військ, які ще не вступали в бій і стояли нерухомо; потім він в'їхав у простір, зайнятий кавалерією Уварова, і тут помітив уже пересування й ознаки готування до бою; проїхавши кавалерію Уварова, він уже ясно почув звуки гарматної стрілянини поперед себе. Стрілянина все посилювалась.

У свіжому ранішньому повітрі лунали вже, не як раніш — у нерівні проміжки, по два, по три постріли і потім один або два гарматних постріли, — тепер по схилах гір, попереду Працена лунали перекати рушничної пальби, яка перебивалася такими частими пострілами з гармат, що іноді кілька гарматних пострілів уже не відділялися один від одного, а зливалися в одне суцільне гудіння.

Видно було, як по схилах димки рушниць неначе бігали, наздоганяючи один одного, і як дими гармат клубилися, розпливалися і зливалися одні з одними. Видно було, по блиску багнетів між димом, маси піхоти в русі і вузькі смуги артилерії з зеленими ящиками.

Ростов на пагорку зупинив на хвилину коня, щоб розглядіти те, що робилося; але хоч як він напружував увагу, він нічого не міг ні зрозуміти, ні розібрати з того, що робилося: рухались там у диму якісь люди, рухались і попереду і позаду якісь полотнища військ; але чого? хто? куди? — не можна було зрозуміти. Картини ці і звуки ці не тільки не збуджували в ньому якого-небудь смутного чи боязкого почуття, а, навпаки, надавали йому енергії і рішучості.