Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Ну, що, Льолю? — звернувся він зараз же до дочки тим недбалим тоном звичної ніжності, що його засвоюють батьки; з дитинства голублячи своїх дітей, але що його князь Василь лише вгадав шляхом наслідування інших батьків.

І він знову звернувся до П'єра:

— Сергій Кузьмич, з усіх боків , — промовив він, розстібаючи верхнього гудзика на жилеті.

П'єр усміхнувся, але по його усмішці видно було, що він розумів, що не анекдот Сергія Кузьмича цікавив у цей час князя Василя; і князь Василь зрозумів, що П'єр розумів це. Князь Василь раптом пробурмотів щось і вийшов. П'єру здалося, що навіть князь Василь був збентежений. Вигляд збентеженості цієї старої світської людини зворушив П'єра; він оглянувся на Елен — і вона, здавалось, була збентежена і поглядом казала: «Що ж, ви самі винні».

«Треба неминуче переступити, але не можу, я не можу», — думав П'єр, і заговорив знову про стороннє, про Сергія Кузьмича, питаючи; в чому полягав цей анекдот, бо він його не розчув. Елен з усмішкою відповіла, що вона теж не знає.

Коли князь Василь увійшов до вітальні, княгиня тихо розмовляла з літньою дамою про П'єра.

— Звичайно, c'est un parti très brillant, mais le bonheur, ma chère…

— Les mariages se font dans les deux [326], — відповіла літня дама.

Князь Василь, начебто не слухаючи дам, пройшов у далекий куток і сів на диван. Він заплющив очі і ніби дрімав. Голова його була впала, і він прокинувся.

— Aline, — сказав він до дружини, — allez voir ce qu'ils font [327].

Княгиня підійшла до дверей, пройшлася повз них із значущим, байдужим виглядом і заглянула у вітальню. П'єр і Елен так само сиділи й розмовляли.

— Все те ж, — відповіла вона чоловікові.

Князь Василь насупився, скривив рота набік, щоки в нього засіпалися з властивим йому неприємним, грубим виразом; він, струснувшись, підвівся, закинув назад голову і рішучими кроками, повз дам, пройшов до маленької вітальні. Він швидкими кроками, радісно підійшов до П'єра. Обличчя в князя було таке незвичайно-урочисте, що П'єр злякано встав, побачивши його.

— Хвалити бога! — сказав князь Василь. — Дружина все мені сказала! — Він обійняв однією рукою П'єра, другою — дочку. — Друже мій Льолю! Я дуже, дуже радий. — Голос його затремтів. — Я любив твого батька… і вона буде тобі хорошою дружиною… хай вас бог благословить!..

Він обняв дочку, потім знову П'єра і поцілував його своїм старечим ротом. Сльози справді потекли по його щоках.

— Княгине, іди ж сюди, — гукнув він.

Княгиня вийшла й заплакала теж. Літня дама теж утиралась хусточкою. П'єра цілували, і він кілька разів цілував у руку прекрасну Елен. Через якийсь час їх знову залишили самих.

«Усе це так повинно було бути і не могло бути інакше, — думав П'єр, — тому нема чого питати, чи добре це, чи погано? Добре, тому, що певно, і нема попереднього тяжкого сумніву». П'єр мовчки тримав руку своєї нареченої і дивився на її чудові груди, що піднімалися й опускалися.

— Елен! — сказав він уголос і зупинився.

«Щось таке особливе кажуть у цих випадках», — думав він, та ніяк не міг згадати, що саме таке кажуть у цих випадках. Він глянув їй в обличчя. Вона присунулась до нього ближче. Лице її зарум'яніло.

— Ой, скиньте ці… як вони… — вона показувала на окуляри.

П'єр зняв окуляри, і очі його, крім того, що загалом у людей, які скинули окуляри, очі стають чудними, — дивилися злякано-запитливо. Він хотів нагнутися над її рукою і поцілувати її, але вона швидким і грубим рухом голови перехопила його губи і звела їх із своїми. Обличчя її вразило П'єра своїм зміненим, неприємно-розгубленим виразом.

«Тепер уже пізно, всьому кінець: та й я люблю її», — подумав П'єр.

— Je vous aimel [328]— сказав він, згадавши те, що треба було казати в цих випадках; та слова ці прозвучали так убого, що йому стало соромно за себе.

Через півтора місяця він був обвінчаний і оселився, як казали, щасливим володарем красуні-дружини та мільйонів, у великому петербурзькому заново опорядженому будинку графів Безухових.

Старий князь Микола Андрійович Волконський у грудні 1805 року одержав листа від князя Василя, який сповіщав йога про свій приїзд разом з сином. («Я їду на ревізію, і, певна річ, мені сто верст не гак, щоб одвідати вас, вельмишановний благодійнику, — писав він, — і Анатоль мій проводить мене і їде до армії; і я сподіваюся, що ви дозволите йому особисто висловити вам ту глибоку пошану, яку він, наслідуючи батька, почуває до вас».)

— От Марі й вивозити не треба: женихи самі до нас їдуть, — необережно сказала маленька княгиня, почувши про це.