Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Il nous arrive du monde, mon prince [329], — сказала m-lle Bourienne, розгортаючи своїми рожевенькими руками білу серветку. — Son excellence le prince Kouraguine avec son fils, à ce que j'ai entendu dire? [330]— питально сказала вона.

— Гм… ця excellence хлопчисько… я його влаштував до колегії, — ображено сказав князь. — А син нащо, не можу зрозуміти. Княгиня Лизавета Карлівна і княжна Марія, може, знають; я не знаю, навіщо він везе цього сина сюди. Мені не треба. — І він подивився на почервонілу дочку.

— Недужа, чи що? Від страху міністра, як сьогодні цей бовдур Алпатич сказав.

— Ні, mon père [331].

Хоч як невдало натрапила m-lle Bourienne на тему розмови, але вона не зупинилася й балакала про оранжереї, про красу нової розквітлої квітки, і князь після супу полагіднішав.

По обіді він пройшов до невістки. Маленька княгиня сиділа за маленьким столиком і гомоніла з Машею, покоївкою. Вона зблідла, побачивши свекра.

Маленька княгиня дуже змінилася. Вона швидше була погана, ніж гарна, тепер. Щоки опустилися, губа піднялася вгору, очі були обтягнені донизу.

— Так, тягар якийсь, — відповіла вона на князеве запитання, що вона почуває.

— Чи не треба чого?

— Ні, merci, mon père [332].

— Ну, добре, добре.

Він вийшов і дійшов до офіціантської. Алпатич, нагнувши голову, стояв у офіціантській.

— Закидано дорогу?

— Закидано, ваше сіятельство; простіть, ради бога, лише через дурість.

Князь перебив його і засміявся своїм неприродним сміхом.

— Ну, гаразд, гаразд.

Він простягнув руку, яку поцілував Алпатич, і пройшов до кабінету.

Увечері приїхав князь Василь, його зустріли на прешпекті (так називався проспект) кучери й офіціанти, з галасом провезли його візки та сани до флігеля навмисно засипаною снігом дорогою.

Князеві Василю й Анатолеві було приділено окремі кімнати.

Анатоль сидів, скинувши камзол і взявшись у боки, перед столом, у ріг якого він, усміхаючись, зосереджено й неуважно втупив свої чудові великі очі. На все життя своє він дивився, як на безперервні веселі розваги, які хтось там такий чомусь зобов'язався влаштувати для нього. Так само й тепер він дивився на свою поїздку до злого діда та до багатої потворної спадкоємниці. Все це могло вийти, як він припускав, дуже добре й кумедно. «А чому ж не одружитися, коли вона дуже багата? Це ніколи не вадить», — думав Анатоль.

Він виголився, напахтився із старанністю і франтівством, що стали його звичкою, і з природженим у нього добродушно-переможним виразом, високо несучи красиву голову, ввійшов у кімнату до батька. Коло князя Василя поралися два його камердинери, одягаючи його; він сам бадьоро оглядався круг себе і весело кивнув синові, що входив, неначе сказав йому: «Так, таким мені тебе й треба!»

— Ні, без жартів, татку, вона дуже потворна? Га? — по-французькому спитав Анатоль, ніби продовжуючи розмову, яка не раз точилася під час подорожі.

— Годі-бо, дурниці! Головне діло — намагайся бути шанобливим і розсудливим із старим князем.

— Якщо він буде лаятись, я вийду, — сказав Анатоль. — Я цих дідів терпіти не можу. Га?

— Пам'ятай, що для тебе від цього залежить усе.

В цей час у дівочій не тільки було відомо про приїзд міністра з сином, а й зовнішній вигляд обох їх було вже докладно описано. Княжна Марія сиділа сама в своїй кімнаті і марно намагалася вгамувати своє внутрішнє хвилювання.

«Нащо вони писали, нащо Ліза говорила мені про це? Цього ж не може бути! — казала вона собі, поглядаючи в дзеркало. — Як я вийду до вітальні? Якби він навіть мені сподобався, я б не могла тепер бути з ним сама собою». Сама думка про погляди батька жахала її.

Маленька княгиня і m-lle Bourienne одержали вже всі потрібні відомості від покоївки Маші про те, який рум'яний, чорнобривий красень був міністерський син, і про те, як татко їхній насилу ноги проволік на сходи, а він, як орел, переступаючи по три східці, пробіг за ким. Одержавши ці відомості, маленька княгиня і m-lle Bourienne, ще з коридора чутні своїми жваво-гомінливими голосами, ввійшли до кімнати княжни.

— Ils sont arrivés, Marie [333], ви знаєте? — сказала маленька княгиня, перевалюючись своїм животом, і важко сіла у крісло.

Вона вже не була в тій білузі, в якій сиділа вранці, — на ній була одна з кращих її суконь; голова в неї була старанно зачесана, і на обличчі в неї було збудження, що не приховувало, проте, опущеності і змертвіння обрисів її обличчя. В тому вбранні, в якому вона звичайно бувала в товариствах у Петербурзі, ще помітніше було, як значно вона споганіла. На m-lle Bourienne теж з'явилося вже непомітно якесь удосконалення вбрання, яке надавало її гарненькому, свіженькому обличчю ще більш привабливості.