Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Князь Микола Андрійович скривився й нічого не сказав.

Через два тижні по одержанні листа, увечері, приїхали спочатку слуги князя Василя, а другого дня приїхав і він сам із сином.

Старий Волконський завжди був невисокої думки про характер князя Василя, і тим більш останнім часом, коли князь Василь за нових царювань при Павлі та Олександрі далеко пішов у чинах та почестях. А тепер, з натяків листа й маленької княгині, він зрозумів, у чому річ, і невисока думка про князя Василя перейшла в душі князя Миколи Андрійовича в почуття недоброзичливого презирства. Він раз у раз фиркав, говорячи про нього. Того дня, як мав приїхати князь Василь, князь Микола Андрійович був особливо незадоволений і не в настрої. Чи того він був не в настрої, що приїжджав князь Василь, чи того він був особливо незадоволений з приїзду князя Василя, що був не в настрої, але він був не в настрої, і Тихон ще вранці відрадив архітекторові входити у справах до князя.

— Чуєте, як ходить, — сказав Тихон, звертаючи архітекторову увагу на звуки князевих кроків. — На всю п'яту ступає — вже ми знаємо…

Проте, як звичайно, о дев'ятій годині князь вийшов гуляти у своїй оксамитовій шубці з соболевим коміром і в такій самій шапці. Напередодні випав сніг. Доріжка, якою князь Микола Андрійович мав звичку ходити до оранжереї, була розчищена, сліди мітли видно було на розкиданому снігу, обабіч доріжки йшли пухкі насипи снігу, в один з них була ввіткнута лопата; Князь пройшов по оранжереях, по двірні та по будівлях, насуплений і мовчазний.

— А саньми проїхати можна? — спитав він поважного, схожого обличчям і манерами на господаря, управителя, який проводив його до будинку.

— Глибокий сніг, ваше сіятельство. Я вже по прешпекту розкидати сказав.

Князь нахилив голову й підійшов до ганку. «Слава тобі, господи, — подумав управитель, — пронесло хмару!»

— Проїхати важко було, ваше сіятельство, — додав управитель. — Як чути було, ваше сіятельство, що міністр завітає до вашого сіятельства?

Князь повернувся до управителя і втупив у нього нахмурені очі.

— Що? Міністр? Який міністр? Хто велів? — заговорив він своїм різким жорстким голосом. — Для княжни, моєї дочки, не розчистили, а для міністра! В мене нема міністрів!

— Ваше сіятельство, я гадав…

— Ти гадав! — закричав князь, усе квапливіше і незв'язніше вимовляючи слова — Ти гадав!.. Розбійники! мерзотники!.. Я тебе навчу гадати, — і піднявши палицю, він замахнувся нею на Алпатича і вдарив би, якби управитель мимоволі не ухилився від удару. — Гадав!.. Мерзотники!.. — квапливо кричав він… Але, незважаючи на те, що Алпатич, сам злякавшись своєї зухвалості— ухилитися від удару, наблизився до князя, покірливо опустивши перед ним свою лису голову, чи, може, саме тому, князь, продовжуючи кричати: «Мерзотники!.. закидати дорогу!», не підняв палиці вдруге і вбіг у кімнати.

Перед обідом княжна і m-lle Bourienne, знаючи, що князь не 8 настрої, стояли, чекаючи його: m-lle Bourienne з осяйним обличчям, яке говорило: «Я нічого не знаю, я така сама, як і завжди», і княжна Марія — бліда, злякана, з опущеними очима. Тяжче за все для княжни Марії було те, що вона знала, що в таких випадках треба поводитися, як m-lle Bourienne, але не могла цього зробити. Їй здавалося: «Зроблю я так, наче не помічаю, він подумає, що в мене нема до нього співчуття; зроблю я так;, що я сама скучна і не в настрої, він скаже (як це й бувало), що я похнюпила носа», і т. ін.

Князь глянув на злякане доччине обличчя й фиркнув:

— Пог… чи дурка!.. — промовив він.

«І тієї нема! вже і їй наплели», — подумав він про маленьку княгиню, якої не було в їдальні.

— А княгиня де? — спитав він. — Ховається?..

— Вона не зовсім здорова, — весело усміхаючись, сказала m-lle Bourienne, — вона не вийде. Це так зрозуміло в її становищі.

— ГмІ гм! кх! кх! — промовив князь і сів за стіл.

Йому здалося, що тарілка нечиста; він показав на пляму б кинув її. Тихон підхопив її і передав буфетникові. Маленька княгиня не була нездорова; але вона до такої міри непереборно боялася князя, що, почувши про те, в якому він поганому настрої, вирішила не виходити.

— Я боюсь за дитину, — казала вона m-lle Bourienne, — бозна-що може статися від переляку.

Взагалі маленька княгиня жила в Лисих Горах повсякчасно під почуттям страху та антипатії до старого князя, якої вона не усвідомлювала, бо страх так переважав, що вона не могла її почувати. З боку князя була теж антипатія, але вона заглушувалася презирством. Княгиня, обжившись у Лисих Горах, особливо полюбила m-lle Bourienne, проводила з нею дні, просила її ночувати з собою і часто говорила з нею про свекра й судила його.