Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Через якийсь час, коли він підійшов до великого гуртка, Анна Павлівна сказала до нього:

— On dit que vous embellissez votre maison de Pétersbourg [321].

(Це була правда: архітектор сказав, що йому це треба, і П'єр, сам не знаючи нащо, опоряджав свій величезний будинок у Петербурзі.)

— C'est bien, mais ne déménagez pas de chez le prince Basile. Il est bon d'avoir un ami comme le prince, — сказала вона, усміхаючись до князя Василя. — J'en sais quelque chose. N'est-ce pas? [322] А ви ще такі молоді. Вам потрібні поради. Ви не сердьтеся на мене, що я користуюся правами старух. — Вона замовкла, як замовкають завжди жінки, чогось чекаючи після того, як скажуть про свої роки. — Коли ви одружитесь, то інша річ. — І вона з'єднала їх в один погляд. П'єр не дивився на Елен, і вона на нього. Але вона була все така ж страшенно близька йому. Він промимрив щось і почервонів.

Повернувшись додому, П'єр довго не міг заснути, думаючи про те, що з ним сталося. Що ж сталося з ним? Нічого. Він лише зрозумів, що жінка, яку він знав дитиною, про яку він байдуже казав: «Так, гарна», коли йому казали, то Елен красуня, він зрозумів, що ця жінка може належати йому.

«Але ж вона дурна, я сам казав, що вона дурна, — думав він. — Щось гидке є в тому почутті, яке вона збудила в мені, щось заказане. Мені казали, що її брат Анатоль був закоханий в неї, і вона закохана в нього, що була ціла історія і що саме тому відіслали Анатоля. Брат її — Іполит… Батько її — князь Василь… Це недобре», — думав він; і в той самий час, як він міркував так (ще міркування ці були незакінчені), він заставав себе усміхненим і усвідомлював, що другий ряд міркувань спливав з-за перших, що він одночасно думав про її нікчемність і мріяв про те, як вона буде його дружиною, як вона може полюбити його, як вона може бути зовсім іншою і як усе те, що він про неї думав та чув, може бути неправдою. І він знову бачив її не якоюсь дочкою князя Василя, а бачив усе її тіло, лише прикрите сірим платтям. «Але ні, чому ж перше не приходила мені в голову ця думка?» І знову він казав собі, що це неможливо; що огидне щось, протиприродне, як йому здавалося, нечесне було б у цьому одруженні. Він згадував її давніші слова, погляди, і слова й погляди тих, хто їх бачив разом. Він згадав слова й погляди Анни Павлівни, коли вона казала йому про будинок, згадав тисячі таких натяків з боку князя Василя та інших, і його охопив жах, чи не зв'язав він уже себе чим-небудь у виконанні такої справи, яка, очевидно, негожа і якої він не повинен робити. Але в той самий час, як він сам собі висловлював це рішення, з другого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночою красою.

В листопаді місяці 1805 року князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з метою побувати за одним разом у своїх розладнаних маєтках і, захопивши з собою (у місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколи Андрійовича Волконського з метою одружити сина з дочкою цього багатого старика. Але до від'їзду і до цих нових справ князеві Василю треба було вирішити справи з П'єром, який, щоправда, останнім часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, в якого він жив, і був смішний, схвильований і дурний (як повинен бути закоханий) у присутності Елен, та все ще не освідчувався.

— Tout ça est bel et bon, mais il faut que ça finisse [323], — сказав собі якось уранці князь Василь, журно зітхнувши, свідомий того, що П'єр, який так багато чим завдячує йому (ну, та Христос із ним), не зовсім добре поводиться в цій справі. «Молодість… легковажність… ну, та бог з ним, — подумав князь Василь, з задоволенням почуваючи свою добрість, — mais il faut que ça finisse [324]. Післязавтра Льолині іменини, я покличу декого, і якщо він не зрозуміє, що він повинен зробити, то вже це буде моя справа. Так, моя справа Я — батько!»

П'єр півтора місяця після вечора Анни Павлівни та безсонної, схвильованої ночі, яка настала за ним і в яку він вирішив, що одруження з Елен було б нещастям і що йому треба уникати її і виїхати, — П'єр після цього рішення не переїжджав від князя Василя і з жахом почував, що кожного дня він дедалі більше в очах людей зв'язується з нею, що він ніяк не може повернутися до свого колишнього погляду на неї, що він не може й одірватись від неї, що це буде жахливо, але що він повинен буде зв'язати з нею свою долю. Може, він і міг би утриматись, але не минало дня, щоб у князя Василя (в якого рідко бував прийом) не було вечора, на якому повинен був бути П'єр, якщо він не хотів порушити загальне задоволення і не справдити сподівань усіх. Князь Василь у ті рідкі хвилини, коли бував удома, проходячи повз П'єра, смикав його за руку донизу, неуважно підставляв йому для поцілунку виголену, зморшкувату шоку й казав або «до завтра», або «до обіду, а то я тебе не побачу», або «я для тебе залишаюсь» і т. ін. Незважаючи на те, що, коли князь Василь залишався для П'єра (як він це казав), він не говорив з ним двох слів, П'єр почував себе неспроможним зробити всупереч його сподіванням. Він щодня казав собі все одне й одне: «Треба ж, нарешті, зрозуміти її і дати собі відповідь: хто вона? Чи помилявся я раніш, чи тепер помиляюся? Ні, вона недурна; ні, вона чудова дівчина! — казав він сам собі іноді. — Ніколи ні в чому вона не помиляється, ніколи вона нічого не сказала дурного. Вона мало говорить, але те, що вона скаже, завжди просте і ясне. Отже, вона не дурна. Ніколи вона не бентежилась і не бентежиться. Отже, вона не погана жінка!» Часто йому траплялося з нею починати міркувати, думати вголос, і щоразу вона відповідала йому на це або коротким, але до речі сказаним зауваженням, яке показувало, що її це не цікавить, або мовчазною усмішкою і поглядом, які відчутніше за все показували П'єру її вищість. Вона мала рацію, вважаючи всі міркування за дурницю порівняно до цієї усмішки.