Лев Толстой - Війна і мир 1-2

«Vous savez, que je suis accablé d'affaires et que ce n'est que par pure charité, que je m'occupe de vous, et puis vous savez bien, que ce que je vous propose est la seule chose faisable» [311].

— Ну, друже мій, завтра ми їдемо, нарешті, — сказав він до нього якось, заплющуючи очі, перебираючи пальцями його лікоть і таким тоном, наче те, що він говорив, було давним-давно вирішене між ними і не могло бути вирішеним інакше.

— Завтра ми Ідемо, я тобі даю місце в своїй колясці. Я дуже радий. Тут у нас усе важливе закінчено. А мені вже давно б треба. Ось я одержав від канцлера. Я його просив за тебе, і тебе зараховано до дипломатичного корпусу і зроблено камер-юнкером. Тепер дипломатичний шлях тобі відкритий.

Незважаючи на всю силу тону втоми і впевненості, з якою промовлені були ці слова, П'єр, так довго думавши про свою кар'єру, хотів був заперечувати. Та князь Василь перебив його тим воркотливим, басовитим тоном, що виключав можливість перебити його мову і що його він вживав тоді, коли конче треба було переконати.

— Mais, mon cher [312], я це зробив для себе, для моєї совісті, і мені дякувати нема чого. Ніколи ніхто не скаржився, що його занадто любили; а потім, ти вільний, хоч завтра кинь. От ти все сам у Петербурзі побачиш. І тобі давно час відійти від цих жахливих спогадів. — Князь Василь зітхнув. — Так-так, серце моє. А мій камердинер хай у твоїй колясці їде. Ага, до речі, я мало не забув, — додав ще князь Василь, — ти знаєш, mon cher [313], у нас були рахунки з небіжчиком, то з рязанського я одержав і залишу: тобі не треба. Ми з тобою поквитаємось.

Те, що князь Василь називав «з рязанського», було кілька тисяч оброку, які князь Василь залишив у себе.

В Петербурзі, так само, як і в Москві, атмосфера людської ніжності, любові оточила П'єра. Він не міг відмовитися від місця, чи, скоріше, звання (бо він нічого не робив), яке здобув йому князь Василь, а знайомств, запросин та громадських справ було стільки, що П'єр ще більше, ніж у Москві, зазнавав почуття отуманеності, квапливості і якогось блага, що все наставало, але не здійснювалося.

З колишнього його холостого товариства багатьох не було в Петербурзі. Гвардія пішла в похід. Долохов був розжалуваний, Анатоль перебував у армії, в провінції, князь Андрій був за кордоном, і тому П'єру не вдавалося ні проводити ночей, як він раніш любив проводити їх, ні одводити зрідка душу в дружній бесіді із старшим, поважаним другом. Увесь час його минав на обідах, балах та здебільшого у князя Василя — в товаристві товстої княгині, його дружини, і красуні Елен.

Анна Павлівна Шерер, так само, як і інші, виказала П'єру зміну, що сталася в погляді громадянства на нього.

Раніш П'єр у присутності Анни Павлівни завжди почував, що те, що він говорить, непристойне, безтактне, не те, що треба; що слова його, які здаються йому розумними, поки він готує їх у своїй уяві, робляться дурними, тільки-но він їх голосно вимовить, і що, навпаки, найтупіші слова Іполита виходять розумними й гарними. Тепер усе, хоч що говорив він, усе виходило charmant [314]. Коли навіть Анна Павлівна не казала цього, то він бачив, що їй хотілось це сказати, і вона тільки, зважаючи на його скромність, утримувалась від цього.

На початку зими з 1805 на 1806 рік П'єр одержав від Анни Павлівни звичайну рожеву записку з запрошенням, у якому було додано: «Vous trouverez chez moi la belle Hélène, qu'on ne se lasse jamais voir» [315].

Читаючи це місце, П'єр вперше відчув, що між ним і Елен утворився якийсь зв'язок, визнаний іншими людьми, і ця думка одночасно і злякала його, наче на нього накладалося зобов'язання, якого він не міг дотримати, і разом з тим сподобалась йому, як кумедне припущення.

Вечір Анни Павлівни був такий самий, як і перший, тільки новиною, якою вгощала Анна Павлівна своїх гостей, був тепер не Мортемар, а дипломат, який приїхав з Берліна і привіз найновіші подробиці про перебування царя Олександра в Потсдамі та про те, як два височайших други поклялися там у нерозривному союзі обстоювати справедливу справу проти ворога людського роду. Анна Павлівна прийняла П'єра з відтінком смутку, що стосувався, очевидно, недавньої втрати, яка спіткала молодика, смерті графа Безухова (усі повсякчас вважали за обов'язок запевняти П'єра, що він Дуже засмучений смертю батька, якого він майже не знав), — і смутку такого ж самого, як той височайший смуток, що виявлявся при згадці про августійшу імператрицю Марію Федорівну. П'єра дуже потішило це. Анна Павлівна із своїм звичайним умінням влаштувала гуртки своєї вітальні. Великий гурток, де був князь Василь та генерали, користувався дипломатом. Другий гурток був біля чайного столика. П'єр хотів приєднатися до першого, але Анна Павлівна, перебуваючи в роздратованому стані полководця на полі бою, коли з'являються тисячі нових блискучих думок, які ледве встигаєш здійснювати, — побачивши П'єра, торкнула його пальцем за рукав.