Лев Толстой - Війна і мир 3-4

«Sur се je prie dieu, mon ami, de vous avoir sous sa sainte et puissante garde. Votre amie Hélène» [197].

Цього листа було привезено в П’єрів дім у той час, як П’єр був на Бородінському полі.

Вдруге, вже наприкінці Бородінського бою, пішовши з батареї Раєвського, П’єр з юрмою солдатів попростував яром до Князькова, дійшов до перев’язочного пункту і, побачивши кров та почувши крик і стогін, швидко пішов далі, загубившись у юрмі солдатів.

Одно, чого бажав тепер П’єр усіма силами своєї душі, це — якнайскоріше вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цього дня, повернутися до звичайних умов життя і заснути спокійно в кімнаті на своєму ліжку. П’єр почував, що тільки в звичайних умовах життя він зможе збагнути самого себе і все те, що він бачив і пережив. Та цих звичайних умов життя ніде не було.

Хоч ядра й кулі не свистіли тут по дорозі, якою він ішов, але з усіх боків було те саме, що й там, на полі бою. Були ті самі страждання, змучені й іноді дивно-байдужі обличчя, та сама кров, ті самі солдатські шинелі, ті самі звуки стрілянини, хоч і далекої, але все ще страхітливої; крім того, була задуха й курява.

Пройшовши верст зо три великим Можайським шляхом, П’єр сів край нього.

Сутінки спустилися на землю, і гуркіт гармат затих. П’єр, спершись на лікоть, ліг і лежав так довго, дивлячись на тіні, що просувалися повз нього в темряві. Безперестанно йому здавалось, що зі страшним свистом налітало на нього ядро; він здригався і підводився. Він не пам’ятав, який час пробув тут. Серед ночі троє солдатів принесли гілок, розташувалися біля нього й почали розкладати багаття.

Солдати, скоса поглядаючи на П’єра, розвели вогонь, поставили на нього казанок, накришили в нього сухарів і поклали сала. Приємний запах жирної страви злився з запахом диму. П’єр підвівся на лікоть і зітхнув. Солдати (їх було троє) їли, не звертаючи уваги на П’єра, і розмовляли між собою.

— Та ти з яких будеш? — раптом звернувся до П’єра один з солдатів, очевидно під цим запитанням розуміючи те, що й думав П’єр, а саме: якщо ти їсти хочеш, ми дамо, скажи тільки, чи чесна ти людина?

— Я? я?.. — сказав П’єр, почуваючи потребу применшити наскільки можна своє суспільне становище, щоб бути ближчим і зрозумілішим для солдатів. — Я по суті ополченний офіцер, тільки мого ополчення тут нема; я приїжджав на бій і загубив своїх.

— Он як! — сказав один з солдатів.

Другий солдат похитав головою.

— Що ж, поїж, коли хочеш, кавардачку! — сказав перший і подав П’єру, облизавши її, дерев’яну ложку.

П’єр підсів до вогню і почав їсти кавардачок, ту їжу, яка була в казанку і яка здавалася йому найсмачнішою з усіх страв, які він будь-коли їв. У той час, як він жадібно, нахилившись над казанком, набираючи великі ложки, пережовував одну за одною і обличчя його було видно в світлі вогню, солдати мовчки дивились на нього.

— Тобі куди це треба? Ти скажи! — спитав знову один з них.

— Мені до Можайська.

— Ти, виходить, пан?

— Пан.

— А як звати?

— Петро Кирилович.

— Ну, Петре Кириловичу, ходімо, ми тебе відведем.

У цілковитій темряві солдати разом з П’єром пішли до Можайська.

Уже півні співали, коли вони дійшли до Можайська і стали підніматися на круту міську гору. П’єр ішов разом з солдатами, зовсім забувши, що його заїжджий двір був унизу під горою і що він уже проминув його. Він би не згадав цього (в такому стані розгубленості він перебував), якби з ним не зіткнувся на половині гори його берейтор, який шукав його по місту і повертався назад до свого заїжджого двору. Берейтор упізнав П’єра по його капелюхові, що білів у темряві.

— Ваше сіятельство, — промовив він, — а ми вже втратили надію. Чого ж ви пішки? Куди ж це ви, ідіть сюди, будь ласка!

— Ага, — промовив П’єр.

Солдати зупинились.

— Ну, що, знайшов своїх? — спитав один з них.

— Ну, прощавай! Петро Кирилович, здається? Прощавай, Петре Кириловичу! — сказали інші голоси.

— Прощайте, — сказав П’єр і пішов зі своїм берейтором до заїжджого двору.

«Треба дати їм!» — подумав П’єр, узявшись за кишеню. — «Ні, не треба», — сказав йому якийсь голос.

У кімнатах заїжджого двору не було місця: всі були зайняті. П’єр вийшов на подвір’я, ліг у своїй колясці і накрився з головою.

Тільки-но П’єр поклав голову на подушку, як відчув, що засинає; але раптом ясно, майже як у дійсності, почув бум-бум-бум пострілів, почув стогін, крик, гупання снарядів, запахло кров’ю і порохом, і почуття жаху, страху смерті охопило його. Він злякано розплющив очі і підвів голову з-під шинелі. Було зовсім тихо на подвір’ї. Лише в воротях, розмовляючи з двірником і хляпаючи по грязюці, йшов якийсь денщик. Над П’єровою головою, під темним сподом тесового покриття, стрепенулись голуби від руху, який він зробив, підводячись. По всьому подвір’ї був розлитий тихий, радісний для П’єра в цю хвилину, міцний запах заїжджого двору, запах сіна, гною і дьогтю. Між двома чорними покрівлями піддашків видно було чисте зоряне небо.