Лев Толстой - Війна і мир 3-4

На Марію Дмитрівну, хоч і боялись її, дивились у Петербурзі як на штукарку і тому зі слів, які вона сказала, помітили тільки грубе слово і пошепки повторювали його одне одному, вбачаючи в цьому слові всю сіль сказаного.

Князь Василь, який останнього часу особливо часто забував те, що він говорив, і повторював сотню разів те саме, казав щоразу, коли йому траплялось бачити свою дочку:

— Hélène, j’ai un mot à vous dire, — казав він, одводячи її вбік і смикаючи вниз за руку. — J’ai eu vent de certains projets relatifs à... Vous savez. Eh bien, ma chère enfant, vous savez que mon coeur de père se réjouit de vous savoir... Vous avez tant souffert... Mais, chère enfant... ne consultez que votre coeur. C’est tout ce que. je vous dis [185]. — І, приховуючи завжди однакове хвилювання, він притискав свою щоку до доччиної щоки і відходив.

Білібін, який не втратив репутації дуже розумної людини й був некорисливим другом Елен, одним з тих друзів, що бувають завжди у блискучих жінок, друзів-мужчин, які ніколи не можуть перейти на роль закоханих, Білібін якось у petit comité [186]висловив своєму другові Елен погляд свій на всю цю справу.

— Ecoutez, Bilibine (Елен таких друзів, як Білібін, завжди називала на прізвище), — і вона доторкнулась своєю білою в перснях рукою до рукава його фрака. — Dites moi commevous diriez à une soeur, que doisje faire? Lequel des deux? [187]

Білібін зібрав шкіру над бровами і з усмішкою на губах задумався.

— Vous ne me prenez pas зненацька, vous savez, — сказав він. — Comme véritable ami j’ai pensé et repensé à votre affaire. Voyez vous. Si vous épousez le prince (це був молодий чоловік), — він загнув палець, — vous perdez pour toujours la chance d’épouser l’autre, et puis vous mécontentez la Cour. (Comme vous savez, il у a une espèce de parenté.) Mais si vous épousez le vieux comte, vous faites le bonheur de ses derniers jours, et puis comme veuve du grand... le prince ne fait plus de mésalliance en vous épousant [188], — і Білібін розпустив шкіру.

— Voilà un véritable ami! — сказала, засяявши, Елен, ще раз доторкуючись рукою до рукава Білібіна. — Mais c’est que j’aime Eun et Eautre, je ne voudrais pas leur faire de chagrin. Je donnerais ma vie pour leur bonheur à tous deux [189], — сказала вона.

Білібін знизав плечима, кажучи цим, що такому горю навіть і він уже зарадити не може.

«Une maîtresse-femme! Voilà се qui s’appelle poser carrément la question. Elle voudrait, épouser tous les trois à la fois» [190], — подумав Білібін.

— Але скажіть, як чоловік ваш подивиться на цю справу? — сказав він, певний своєї сталої репутації і тому не боячись принизити себе таким наївним запитанням. — Чи погодиться він?

— Ah! Il m’aime tant! — сказала Елен, якій чомусь здавалось, що П’єр теж любить її. — Il fera tout pour moi [191].

Білібін підібрав шкіру, щоб відзначити, що готується mot [192].

— Mête le divorce [193], — сказав він.

Елен засміялася.

Серед людей, які дозволяли собі сумніватися у законності затіяного одруження, була мати Елен, княгиня Курагіна. Вона увесь час мучилась заздрощами до своєї дочки, і тепер, коли предмет заздрощів був найближчий серцеві княгині, вона не могла примиритися з цією думкою. Вона радилась з російським священиком про те, в якій мірі можлива розлука і одруження при живому чоловікові, і священик сказав їй, що це неможливо і, на її радість, указав їй на євангельський текст, в якому (священикові здавалось) прямо забороняється одруження від живого чоловіка.

Озброєна цими аргументами, що здавалися їй невідпорними, княгиня рано-вранці, щоб застати дочку саму, поїхала до неї.

Вислухавши заперечення своєї матері, Елен лагідно і глузливо усміхнулася.

— То ж прямо сказано: хто одружується з розвідною жінкою... — сказала стара княгиня.

— Ah, maman, ne dites pas de bśtises. Vous ne comprenez rien. Dans ma position j’ai des devoirs [194], — заговорила Елен, переводячи розмову на французьку з російської мови, на якій їй завжди здавалося щось неясним у її справі.

— Але ж, мій друже...

— Ah, maman, comment est-ce quevous ne comprenez pas que le Saint Père, qui a le droit de donner des dispenses... [195]

У цей час дама-компаньйонка, що жила в Елен, увійшла до неї повідомити, що його високість у залі і хоче її бачити.

— Non, dites lui que je ne veux pas le voir, que je suis furieuse contre lui, parce qu’il m’a manqué parole.

— Comtesse, à tout péché miséricorde [196], — сказав, входячи, молодий, білявий чоловік з довгим обличчям і носом.

Стара княгиня шанобливо підвелася і присіла. Молодик, увійшовши, не звернув на неї уваги. Княгиня кивнула головою дочці й поплила до дверей.

«Ні, вона має рацію, — думала стара княгиня, всі переконання якої розвіялись, як тільки з’явився його високість. — Вона має рацію; але як це ми за нашої неповторної молодості не знали цього? А це так було просто», — думала, сідаючи в карету, стара княгиня.

На початку серпня справа Елен остаточно з’ясувалась, і вона написала своєму чоловікові (який її дуже любив, як вона думала) листа, в якому повідомляла його про свій намір вийти заміж за NN і про те, що вона вступила в єдину істинну релігію і що вона просить його виконати всі ті конче потрібні для розлуки формальності, про які розповість йому пред’явник цього листа.