Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Але в люстро він дивиться не тому. Хоче вловити в собі те, що може бути цікаве. Погляд? Пластика рухів? Вираз обличчя? Але нічого цікавого в собі не знаходить. Бог виразно створив його на те, щоб ціле своє життя він бачив перед собою недосконалість цієї творчости. Він витягається, випинає наперед груди, б’є по них кулаком. Вони ще зовсім молоді, але вони вже міцні і тверді. Він створений для тягарів. Двигати тяжкі речі. Ламати перешкоди. Твердо у щось вдаряти. Здвигати молоти і гатити ними по камінню, кришити його на частини. І коли антрополог буде міряти члени його тіла, він ледве чи зарахує його до якоїсь шляхетної раси. Тулуб його виразно довший від ніг... В загальному — плебей. Міцний, добрий зразок плебея.

Але “вона” все-таки “за щось” його кохає. Вона майже прообраз шляхетної крови зі своїм клясично виточеним носом, з обличчям Венери, з глибокими і синіми очима. Можливо, у тому погляді ціла загадка? У чолі, що заокругло випинається вперед. І раптом у ньому щось прокидається і він сам себе жахається. Він сяє, мов смолоскип, і в той час обличчя набирає краси, і очі випромінюють безодню флюїдів, що діють навкруги, мов проміння сонця. Як приємно бути свідомим цього. Василь уперше зробив таке відкриття. Уперше виразно вдивився в себе свідомим поглядом. І він на очах піднявся знизу догори, розгорнувся направо й наліво. Ні, Василю, не все одно, чи живеш ти, як зелена трава, чи бачиш і чуєш себе у часі, у просторі, чи знаєш ціну самому собі, чи гордий гординею розумного духу. То нічого, що ти поводишся скромно. Поводься так і надалі. То нічого, що ти не завжди досить нахабний. Нахабство — не сила. То нічого, що ти делікатний і в голосі маєш якусь спокійну, зрівноважену ноту. Будь якраз, Василю, таким. Сила твоя в тобі. Твердість, певність і сила. Тільки відкрий усі її виходи, відімкни заржавілі віками замки, здійми з очей полуду предків твоїх. Але не зрадь основного, що маєш ти, що мав і має твій міцний батько і що, напевне, мали багато предків твоїх — бажання вічно бути. Не впасти крізь драбини великого воза життя, не впасти під його страшні колеса і не бути ними розчавленим. Це та заповідь, яку ти набув у спадщину і яку ти маєш у собі. Цього ніколи, ніколи не зрадь!..

І ось він, Василь Шеремета. Вона мене кохає, говорять ясні, сині очі. Вона мене кохає, повторює високе, гладеньке чоло. Вона мене кохає, сміються соковиті уста. Ціла від низу до верху постать промовляє: вона мене кохає. Вона, прекрасна, юна дівчина, з чарівним поглядом. Василь, направду, виростає на очах. Йому вже хочеться подумати, що він є він, що варто жити таким, який він є, без зайвого нарікання на ту чи ту долю.

Він старанно зачісує своє неслухняне вихорясте волосся. Він старанно чистить не зовсім елеґантні чоботи. Він старанно защіпає ґудзики. Він хоче почуватись, мов натягнута тетива — той наш спокійний, м’який Василь. Коли він виходить рано з Євгеном, кожної хвилини може побачити підтвердження своєї певності. Але його натура борониться зловживань. Він іде вперед, навіть тікає, бо чує таку велику силу почуття, що мусить її заперечувати.

І від цього стало йому якось вільніше, просторіше. Він чувся більшим на планеті. Ось він іде до школи. Він вже не тиче себе конче в якийсь кут. Він є там і там, де треба. Зустрічається з Гнатюком.

— Здоров!

— Здоров!

— Що? Вчора хильнули?

— Хильнули. Аж позеленіло!

Труснули руками і далі. Зустрівся на вулиці з Приходою. Він вже не влазить з головою в плечі, і голос його не так запинається: “Коли видаємо другий нумер?”

Вони вже знають, що то за нумер. Це їхній журнал. Добре. Сходяться, приносять матеріял і видають. Просвіта улаштовує лекцію на тему “Кирило-Мефодіївське братство”. Хто візьме цю тему? Василь голоситься. Бере, зносить стоси брошур, читає, пише. Йому ще багато коштує прочитати це перед публікою. Він хвилюється, язик заплутується, голос зривається, проте поважне завдання виконано. Ще минулого року він нізащо не ризикнув би на таке. У кооперативі роблять виклад про “Сонячні клярнети” Тичини. Це щось нове, щось незрозуміле, якийсь футуризм. Василь там, сидить серед маси, натягає шию, слухає... Він, можливо, перший розуміє, що і до чого. Відбуваються загальні збори Просвіти. Василя чомусь пропонують у секретарі. Він ще навіть не є справжній член, але його пропонують і він погоджується. Він сидить на сцені поруч з поважними громадянами. І тут його зраджує не раз язик, і тут він пітніє, мов миша у пастці, але все-таки він дивиться на масу голів згори. Шпачук у той час вже шаленіє між членами Просвіти, шаленіє, мов буря, заклинає їх усіма знаними закляттями своєї релігії. Він конче хоче потягнути їх за собою, скинути ненависну управу, вибрати для нього приємну, свою, справді працездатну. Він шарпається, мов очманілий. Його викидають, він пручається, він погрожує п’ястуками... А Василь в той саме час сидить у президії і щиро дивується: чого, властиво, хоче Шпачук. Чим Кравчук, за якого розпинається Шпачук, більш пролетарський, ніж дотеперішній діловий секретар Крук. І той, і тамтой з одного гнізда, з одного тіста, з одної плоті і з одної крови. Тільки що Крук більший на зріст і на розум. Оце і все. Василь дивиться і спокійно посміхається. Він ще не збагнув і не усвідомив, що й тут точиться боротьба, але вона здається йому дурною. “Вам потрібний спокій, розвага і шукання виходу з положення, а нам боротьба і смерть!” — сказав Шпачук після того, як Василь висловив свої думки. Це дуже героїчно, подумав Василь, але нащо смерть? Нащо смерть? Смерть не мине і так нікого. Немає чого боятися. А боротьба, то це гарно, але хіба можна боротися з муром, себто бити в нього головою з наміром розбити? — Це міщанські міркування, — казав Шпачук. І він мав рацію, бо що розуміє Василь у таких справах. У справах природи, психіки, духовного наставлення.