Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— І що ж ти хочеш своєю куркульською проповіддю довести?

— Не куркульською. А людською. Скажу більше: благородною!

— Ну, хай буде благородною... Що ж ти цим доведеш?.. Однаково одного разу прийдуть большевики, зметуть тебе і твоїх куркулів.

— І, можливо, також тебе. Вітер віє з Москви. Історію ми старанно вчимо як не в школі, то в тебе. Це тільки ти не цікавишся тим, що перед тобою. Думаєш, Маркс поможе? Не поможе. Заберуть і тебе! Як зітруть, то всіх зітруть. Але нас вже не раз стирали... Достоєвський пророкував, що руському народові написано врятувати світ. Чи не прийшов це часом час? Більш елєґантної мови імперіаліста ніхто не має...

Такі поважні промови — хай їм грець. Вони можуть людину вбити. Василь це розумів і хотілося йому оминути багато дечого, але всі дороги ведуть в одне місце. Все те саме і куди б не повернувся, — все те саме. Шпачука і Шеремету врятувала господиня. Вона, як звичайно, бурею увійшла, і одразу — повна кімната викриків, ахів, стягаються чорні рукавиці, злітає капелюх, біжить туди, біжить сюди, присіла біля Василя, взяла його холодними руками за вуха.

— Оце тобі! Оце тобі! Поганий! Зрадницький! Молода чумо! За те, що відійшов! На, на, на! А все-таки люблю його, того Василька-каналію! — і при всіх звучно поцілувала його великими мокрими устами. Він спалахує, мов порох. Одразу. — Ах ти, ти! Ну, як тобі там? Ліпше, ніж у нас. А я ось маю нові фотографії. — Побігла й принесла старий, пузатий в оксамиті альбом. Присіла тісно до нього. — Це все з літа. І це, і це... А це моя колишня симпатія. Гусар. Гарний, ні? Ще царський, порядний... Вус один чого вартий, ха-ха-ха! А це племінниця. Красуня! Як хочете, Василю, посватаю вам її. Дівка-козир, шістнадцять років. Умм! Тільки цілувати. А це ось у великому капелюсі тітка. Тоді ще, бачиш, такі носили. Модно було за царя такі капелюхи носити. А цей вже ось пішов до війська. Під вусом також, напевно, буде офіцером. Має шість клясів гімназії. А це мій Толік. Бачте, який він у курточці комерційної школи. Герой, ні? Перейшов до першої кляси. Ах, Васю, Васю! А маєте симпатію?

Василь не встиг відповісти. Він паленіє знов.

— Да! — озвався з другої кімнати малоросів бас. — Почему б йому не мати симпатії. Та ще й яку!

— Ти, Пантєлєй, мовчи. Що ти там понімаєш!

— Ну а как же, вцепілася старая дура і гиржить молодим жеребйонком.

— Ах ти Пантєлєй-дуралєй! Як ти смієш мене обзивати старою? Васильку? Я стара? Ну скажіте, але по правді? Стара я?

— Ні.

— Скажіть, — озивається знов Пантєлєй, — не стара, а постаріла. Це буде делікатно і правдиво.

— Е! Що там з ним говорити. Ревнує лисий чорт. Як по-українськи буде чорт?

— Чорт.

— Ні. Дідько. От він і є дідько! Але давайте ліпше поп’ємось чаєм. Пам’ятаєте, як ми минулого літа випили. А де Валя Лискевич? От же він вертихвіст...

— Назвіть його краще руським чортом — лєшим, — озвався Шпачук.

— Да. Канєшно. Прокопій прав, — відкликнувся Пастерук.

А потім пили чай, на цілий будинок гомоніли, час від часу господиня звучно реготалася, і всім було весело. Уже поночі вернувся Василь додому...

По Різдві час не такий згущений. Довші дні відпружують простір. Небо розпинається краями ширше і для душі почувається більше місця. Передріздвяні вечори мають свій, насичений густими барвами, настрій. Тепер він поволі рідшає. Навіть очі відкриваються ширше, бачать більше і сяють прозоріше.

Цілий недільний день Василь читає, вчиться, думає, пише щоденника. Євген зате гуляє. Він тепер “ріжеться” з Нуждіним у преферанса. Нуждін приходить до Євгена, обидва йдуть на половину старшого сина господині, сідають там від ранку і просиджують до смерку. Маня в той час сидить у сусідній кімнаті і не дихає. З сестрою говорить пошепки, а коли треба сміятися, то вибігає надвір під повітку.

Василь має дуже поважний вигляд. Можна подумати, що це професор астрономії. Ось він сидить, а перед ним розгорнута фізика. Славна, знана фізика Кісільова, з якої черпали свої знання цілі покоління. Нелегко дається знання. Химерна це і свавільна штука. Воно, мов дикий кінь, стає дибки, і треба твердої руки, щоб втриматись на ньому бодай за кінчик гриви.

А вчитись треба. Це каже не тільки Варвара Сергіївна. Як поміркувати гарно, то і без Варвари Сергіївни це і є істина, яку ніякими дорогами не обійдеш. Треба пройти ті кляси. Шостий, сьомий, останній. Добитись до того заповітного краю і вийти на чисте, легше, просторіше поле життя. Дістати матуру. Вступити до університету.