Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Боже мій! Як тихо і гарно! — сказала Настя своїм протяжним голосом. — Мені не хочеться ще йти додому. Пройдімось ще трохи...

І вони вернулись.

— Ви маєте силу, що впливає організуюче на мої почуття, — казала вона. Він намагався мовчати. Можливо, і так наговорив забагато.

— Ваша присутність обдаровує мене глибшими думками. Я можу з вами висловитись. Ви, можливо, думаєте про мене, що я легковажна. Не знаю, як вам сказати. Вловити мене, моє наставлення, мої хотіння... Я змагаюсь сама з собою і не знаю, чи розумієте ви, що значить з собою боротись. Мене тягнуть, чи краще поривають, за собою кілька сил. Гарні, розумні, цікаві!.. І я ще не знаю, яка з них візьме перевагу... Але поєднання всіх їх разом — виключене... Не знаю, Василю... Чи можете і чи в силі ви оцінити любов, яка... Яка йде від душі... — вона похилила голову, і голос її збентежено притих.

Василь намагався вловити сенс її слів. Відчував, що це щось стосується до нього.

— Неприємно усвідомлювати, що ти розснажуєш чиєсь почуття, яке йде від серця, — проговорив Василь обережно.

— Щось я не так сказала, Василю. Уявім собі бурю... Над океаном. Видається, що вся її сила скерована, щоб збити хвилю. Тим часом:

Це писав мені один незнайомий, — сказала вона. — Ви мене розумієте? Буря не тільки робить хвилі. Вона топить пароплави, убиває людей, вириває дерева, руйнує будівлі. А завтра зникає... Так і любов. Знаю приятельку: вона кохала. Бувало так, що вона з кимсь проводила вечір. Здавалось, що той, з ким вона проводить вечір, щасливий. А між тим вона отруїлась... І зовсім не за того, з ким проводила вечорі... Така природа любови.

Ці слова Василь розумів. Розумів їх так, як вони сказані. Але він мовчав. Боявся розкривати їх, щоб глянути до них усередину. Відчував до неї страшну ніжність. Почуття його напиналось, мов вітри, і здавалось, що ось-ось щось станеться. Стане, впаде перед нею, обійме її коліна, прокаже їй молитву. Ах, що це, що так сковує його чинну волю? Взяв тільки її обережно під руку і трішечки, трішечки наблизився. Відчував край її одягу і дотик її руки. Деякий час йшли мовчки. Йшли, дивилися вниз, перед себе, дорога западала і западала, і видавалось, що вони йдуть у якесь біле підземелля. Це не було небо, це був простір без початку і кінця з туманними завоями, вируванням безформенного мороку, щось подібне до того біблійного хаосу, коли земля була невлаштована і дух Божий носився над нею. Один раз несподівано Настя взяла його руку і з притиском сказала:

— Вассси-лю!

Мабуть, Василь ніколи не забуде звучання того слова. Воно зістанеться в найглибшому закутку його душі, там, де хороняться великі і святі цінности...

Надходив поволі світанок. Непомітно насувалась та сіра поволока на сонну землю. Не раз і не два доходили вони до фіртки, але знов і знов верталися, щоб ще і ще переживати те саме. І нарешті невідкличне прощання. Затримала довше його руку. Її тепло входило до нього, і він чув його кожним нервом.

Був п’яний від напливу щастя. Йшов, і земля під ним гойдалася, мов крижина. Все навкруги видавалось недійсним...

Давно обіцяна розмова Шеремети із Шпачуком відбулася. Сталося то по приїзді з вакацій. Шпачук шукав нагоди для такої розмови, а Шеремета ухилявся. По місті то там, то там читали журнал малого гуртка, і з цього приводу відбувались дискусії. Почали ближче цікавитись гуртком... А що, а як, а хто там є, а хто що пише? Читали деякі вірші і декому видавались вони дуже цікавими. Семен Іванович читав також. Він дивувався, що це створено було без його відома, але все-таки його цікавило. На лекціях він ближче придивлявся до Шеремети. Це прізвище іноді згадували в розмовах разом з прізвищем Приходи, Козенка, Гнатюка. Якось так було, що Шеремету згадувалося частіше, ніж інших.

Шпачук не їздив додому на свята. Він проводив Різдво у місті. Зате він часто кудись зникав. Взагалі на лекції приходив не завжди. Варвара Сергіївна дала вже йому спокій, і не відомо, як він ще тримався в гімназії. Іншого вже давно звільнили б.

Василь Шеремета проходить Широкою. Йде просто, щоб пройтися, щоб когось зустріти. Гарний, морозний передвечір по Водохрищах. Він інколи зупиняється, оглядає вітрини, нові уланські з острогами “малиновий дзвін” чоботи, жіночі шовкові на дерев’яній нозі панчохи, листівки закоханих прилизаних кельнерів, антикваріят Грінберґа зі старими томами російського Брокгавза. Йому так хочеться зустріти сіро-синій капелюшок все одно де, бодай здалека, але його ніде не видно.