Кілька разів я з ротою здійснював навчальні атаки бойовими гранатами на заплутані системи траншей, щоб перевірити наш досвід з-під Камбре . Тут також були поранені.
24 січня полковник фон Оппен попрощався з нами, щоб перейняти бригаду в Палестині. Командування полком, чия бойова історія тісно пов'язана з його іменем, він здійснював безперервно з осені 1914 року. Полковник фон Оппен був живим прикладом природженого командира. Він незмінно випромінював ауру порядку й надійності. Полк — останній підрозділ, де люди ще особисто знають одне одного; до певної міри, це величезна солдатська родина, тож відбиток такої особистості невидимо позначається на тисячах. На жаль, його прощальним словам: «До зустрічі в Ганновері!» не судилося збутися; невдовзі він помер від азіатської холери. Вже після того, як звістка про його смерть дійшла до мене, я ще одержав листа, написаного ним власноручно. Я багато чим йому завдячую.
6 лютого ми знову переселилися в Леклюз, а 22-го на чотири дні нас розмістили у вирвах на полі зліва від дороги Дюрі — Ендекур, щоби ночами зводити шанці на передовій. Оглядаючи цю позицію, що пролягала навпроти румовища колишнього села Бюллекур, я зрозумів, що частина тієї велетенської наступальної операції, про яку вже з нетерпінням гудів весь Західний фронт, відбудеться саме тут.
Скрізь у гарячковому поспіху копали й будували, довбали штольні й прокладали нові шляхи. Поле вирв було всіяне виставленими серед голої місцевості табличками з якимись ієрогліфами, що вказували, очевидно, на розташування батарей і командних пунктів. Наші літаки невтомно літали, створюючи заслону й перешкоджаючи видимості ворога. Щоб забезпечити військам точний час, щополудня, рівно о 12 годині, з аеростатів опускали чорну кулю, яка о 12:10 зникала.
Під кінець місяця ми вирушили назад в Ґуї, на наші старі квартири. Після численних навчань у батальйонних та полкових з'єднаннях ми ще двічі на великій, поміченій білими стрічками позиції цілою дивізією вправлялися у прориві. По завершенні командувач дивізії виголосив перед нами промову, з якої всім стало ясно, що штурм почнеться вже найближчими днями.
З великою приємністю згадую останній вечір, коли ми сиділи за круглим столом і гарячково розмовляли про маневрову війну, що чекала на нас. І нехай в тому запалі на вино йшов останній таляр — навіщо були нам ті гроші? — Незабаром ми вже опинимося або потойбіч ворожої лінії, або ж у кращому потойбіччі.
І тільки зауваженням, що й після нас на етапі хтось буде жити, капітанові вдалося стримати нас від того, аби ми не потрощили об стіни склянки, пляшки й порцеляну.
Ми не мали ані найменшого сумніву, що цей великий план удасться. У кожному разі, за нами діло не стане. Та й команда була в добрій формі. Варто було лиш послухати, як вони у своїй сухій нижньосаксонській манері говорять про очікувані «гінденбурзькі рівнинні перегони», як зроджувалася певність: вони візьмуться до діла, як завжди — несхибно, надійно й без зайвого галасу.
17 березня ми рушили маршем із квартир, які вже встигли полюбити, у Брюнемон. Всі дороги були переповнені маршовими колонами, що невтомно рухалися вперед, безліччю гармат і нескінченними обозами. Попри це, панував чіткий порядок, згідно з ретельно випрацюваним планом мобілізації. Лихо було тій частині, що не дотрималась неухильно маршруту та часу пересування: її спихали на узбіччя, і потім доводилося годинами чекати, аби втиснутися хоч у найменшу прогалину. Втім, одного разу ми таки потрапили в тисняву, в якій кінь капітана фон Бріксена напоровся на окуте дишло й сконав.
Батальйон розмістили в Брюнемонському замку. Нам повідомили, що в ніч на 19 березня ми маємо вийти вперед і стати напоготові у штольнях на полі неподалік від Каньїкуру: вранці 21 березня 1918 р. починався великий наступ. Полк мав завдання прорватися між селами Екуст-Сен-Мен та Норей і за перший день дійти до Морі. Ця місцевість була нашим етапом ще в часи позиційних боїв під Монші, тож ми її добре знали.
Я вислав наперед лейтенанта Шмідта, якого ми через лагідну вдачу називали не інакше, як «Шмідтик», оскільки він мав забезпечити проживання роти. У визначену годину ми вийшли маршем з Брюнемону. На роздоріжжі, де на нас чекали провідні загони, роти розділилися і рушили променями вперед. Коли ми вже опинилися на висоті другої лінії, де мали розташуватися, раптом з'ясувалося, що наші провідники помилилися. Почалося блукання ледь освітленою, поораною безліччю вирв місцевістю і випитування в інших, так само розгублених загонів. Аби остаточно не виснажити залогу, я наказав зупинитися і вислав на різні боки провідників.
Читать дальше