Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Цей оправлений золотом хрест і срібний кубок з написом «Переможцеві Мевра», який мені вручили три інші ротні командири нашого батальйону, є моїми пам'ятками про подвійну битву під Камбре , яка увійде в історію як перша спроба подолати новими методами смертельну тяжкість позиційної війни.

Привіз я з війни й прострелену каску, яку зберігав як противагу до іншої, що була на старшому лейтенантові індійських уланів, коли той вів проти нас свої загони.

9 грудня 1917 р., ще до моєї відпустки, ми по кількох днях відпочинку замінили на передовій десяту роту. Позиція пролягала, як я вже згадував, перед селом Віз-ан-Артуа. Мій відрізок був обмежений справа дорогою Аррас — Камбре , зліва — заболоченим руслом струмка Кожель, через яке ми маятниковими нічними патрулями підтримували зв'язок із сусідньою ротою. Із-за підвищення поміж передніми траншеями ворожа позиція не проглядалася. За винятком кількох патрулів, що ночами копошилися біля нашої загороди, та деренчання встановлених на поблизькій фермі Губертуса генераторів світла, ворожа піхота не подавала ніяких ознак життя. Дошкульними, натомість, були часті атаки газовими мінами, що забрали не одне життя. Вони відбувалися через кілька сотень вкопаних у землю залізних труб, що електрично розряджалися залпом полум'я. Щойно спалахувало це вогняне сяйво, ми негайно оголошували газову тривогу, і хто не встигав одягти протигаз, тому було непереливки. Подекуди газ сягав майже абсолютної щільності, так що й протигаз вже не допомагав, бо просто не лишалося кисню для дихання. Через це ми зазнали не одної втрати.

Мій бліндаж був збудований у стрімкому схилі жорств'яного кар'єру, що зяяв за позицією і майже щодня зазнавав сильного обстрілу. Позаду чорними обрисами стриміли залізні конструкції зруйнованої цукроварні.

Цей кар'єр був моторошним місцем. Поміж вирв, заповнених відстріляними набоями, стирчали перекошені вітром хрести закинутих могил. Вночі було темно хоч в око стрель, доводилось чекати, поки зметнеться наступна світлова ракета, щоб не збочити з надійної стежки настилу в багнюку струмка Кожель.

Дні я проводив, якщо тільки не був зайнятий на побудові постового окопу, у крижаній штольні: читав книжку та, щоб зігрітися, тарабанив ногами об раму. Таке саме призначення мала й захована в ніші вапняної скелі повна пляшка зеленого м'ятного лікеру, до якої я і мої ординарці частенько прикладалися.

Мерзли ми порядно; та якби дим від багаття піднявся з копальні в похмуре грудневе небо, це місце дуже скоро стало би непридатне для проживання, оскільки ворог й досі вважав нашим командним пунктом саме цукроварню і більшість своїх снарядів марнував на цю купу понівеченого залізяччя. Отож, в наші закоцюблі кінцівки життя вливалося щойно з присмерком. У маленькій грубці розводили вогонь, і вона, крім густого диму, поширювала затишне тепло. Невдовзі на сходах до штольні вже було чути брязкіт посуду — це поверталися з Віз тужливо очікувані підносники їжі. А коли незмінна послідовність — бруква, перлова каша та сухофрукти — ще й урізноманітнювалася квасолею чи локшиною, то кращого годі було й бажати. Я любив, умостившись за невеличким столиком, дослухатися до соковитих балачок ординарців, що, оповиті хмарами тютюнового диму, грілися навприсідки коло грубки, на якій вже парував, поширюючи щедрі пахощі, повний казанок ґроґу. Війна і мир, бій і вітчизна, відпочинок і відпустка — все це обговорювалось у найменших подробицях, тож мені не раз щастило підслухати якусь влучну примовку. Так, наприклад, один бойовий ординарець, від'їжджаючи у відпустку, прощався зі словами: «Хлопче, нема то ліпше, як лежиш першої ночі вдома в ліжку, а матінка все горнеться збочку!»

19 січня, о 4 ранку нас змінили, й ми крізь густу завірюху помарширували в Ґуї, де мали затриматися на довший час, готуючись до великої наступальної битви. З наказів з бойової підготовки Людендорфа, доведених до рівня командирів рот, ми робили висновок, що вже найближчим часом має бути здійснена спроба вирішити долю війни одним могутнім ударом.

Ми вправлялися у вже майже забутих формах стрілецького бою та маневрової війни, а також завзято стріляли з рушниць і кулеметів. Оскільки всі села за лінією фронту аж до останнього піддашшя були зайняті, за мішень для стрільби правив будь-який насип, так що кулі часом дзижчали над місцевістю, як у бою. Один навідник з моєї роти легким кулеметом, просто посеред розбору стрільб, вибив із сідла командира іншого полку. На щастя, жертва відбулась легким пораненням в ногу.