Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Раптом на барикаді зчинився рух. Полетіли гранати, затріскотіли гвинтівки, затарахкали кулемети. «Ідуть! Ідуть!» Ми пострибали за мішки з піском і відкрили вогонь. Один з моїх, єфрейтор Кімпенгаус, вискочив у розпал бою на барикаду й доти стріляв у ворожий окоп, поки його не змели два важкі поранення в руку. Я запримітив собі цього героя моменту й мав радість через чотирнадцять днів привітати його із Залізним Хрестом.

Щойно ми повернулися з цієї інтермедії до сніданку, як знову вибухнув несамовитий галас. То був саме один з тих дивовижних випадків, коли становище змінюється зненацька геть непередбачуваним чином. Галас цей спричинив заступник офіцера лівого сусіднього полку, який хотів налагодити сполучення з нами й був окрилений нестримним бойовим запалом. Сп'яніння, здавалось, роздмухало його вроджену сміливість до шалу. «Де ті томмі? Бити цих псів! Вперед, хто за мною?» В своїй люті він пробив нашу прекрасну барикаду й кинувся вперед, прокладаючи собі шлях грімкими гранатами. Поперед ним по траншеї ковзали його ординарці й добивали з рушниць тих, кому вдалося втекти від вибухівки.

Мужність і особиста відвага завжди надихають. Нас теж охопив кураж і, вхопивши по кілька гранат, ми кинулися наввипередки у цей безоглядний штурм. Вже незабаром я був серед тих, хто мчав уздовж позиції. Та й інші офіцери, а за ними й стрільці моєї роти, не змусили себе довго впрошувати. Ба навіть капітан фон Бріксен, командир батальйону, опинився зі своєю рушницею у перших рядах і стяв понад нашими головами не одного ворожого гранатометника.

Англійці захищалися з усіх сил. Боролися за кожну поперечину. Чорні м'ячики міллівських гранат перехрещувалися в повітрі з нашими — з держаками. За кожною здобутою поперечиною ми натрапляли на трупи або тіла, що сіпалися в агонії. Вбивали одне одного, навіть не бачачи. Втрати були й у нас. Біля ординарця на землю впав шматок заліза, від якого чоловік вже не міг ухилитися; він повалився, а його кров з численних ран цідилася на глину.

Перестрибнувши через його тіло, ми кинулися вперед. Громовий гуркіт позначав наш шлях. Сотні очей у цій мертвій місцевості видивлялися з-за гвинтівок та кулеметів за мішенями. Наші лінії залишилися далеко позаду. З усіх боків летіли снаряди, свистіли біля наших касок або з різким тріском розбивались об край окопу. Щоразу, коли над лінією обрію злітала яйцеподібна грудка металу, око пильнувало її з тією зіркістю, на яку людина здатна лише перед лицем смерті. В цю мить очікування треба було встигнути знайти місце, звідки би добре проглядалося усе небо, бо тільки на його блідому тлі важке рифлене залізо смертельних яєць вирисовувалось достатньо чітко. А тоді шпурляти самому й стрибати вперед. Погляд ледве ковзав по скорченому тілу противника; цей був уже поза грою, починалася нова дуель. Перестрілка ручними гранатами нагадує фехтування на рапірах: тут треба стрибати, як у балеті. Це найсмертельніший з поєдинків, який закінчується тільки тоді, коли один із супротивників злітає у повітря. Іноді трапляється, що й обидва.

У ці хвилини я міг без жодного остраху дивитися на мерців, через яких доводилося перескакувати. Всі вони лежали в розслаблених, розкинутих позах, властивих для миті, коли життя покидає тіло. Стрибаючи отак, я одночасно сперечався із тим заступником офіцера, який виявився правдивим відчайдухом. Він претендував на першість і вимагав від мене, щоб я не кидав сам, а тільки подавав йому набої. Поміж короткими, застрашливими вигуками, якими налагоджують працю і звертають увагу на дії противника, я іноді чув його голос: «Ось там, кидає! Я був інструктором навчальних штурмових батальйонів!»

Відгалужену направо траншею зачищали люди 225 полку, які йшли за нами. Затиснуті в лещата англійці намагались утекти чистим полем і падали під вогнем, що негайно накрив їх зусібіч.

Та й іншим на позиції Зиґфрида, яким ми вже наступали на п'яти, стало гаряче. Вони намагалися втекти сполучною траншеєю, що завертала праворуч. Ми вискочили на спостережні пости, й від видовища, що звідти відкрилося, у нас вихопився дикий крик тріумфу: траншея, якою вони збиралися втекти, повертала вигнутим крилом ліри знову до нашої, так що в найвужчому місці віддаль не перевищувала десяти кроків. Тобто, їм доведеться ще раз пройти повз нас. З висоти свого спостережного пункту ми бачили каски англійців, що аж шпорталися від поспіху й збудження. Я метнув гранату під ноги переднім, вони різко зупинилися й заклинили тих, що бігли позаду. Почалася жахлива тиснява; гранати мелькотіли в повітрі, мов сніжки, огортаючи все молочно-білим димом. Знизу нам подавали все нові й нові набої. Поміж збитими в купу англійцями зблискували спалахи, здіймаючи в повітря клапті й каски. Крики люті мішалися з криками жаху. З вогнем перед очима, ми вистрибнули на край траншеї. Гвинтівки всієї місцевості націлились на нас.