Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Посеред цієї колотнечі мене, наче ударом молота, звалило на землю. Оговтавшись, я здер з голови каску і, на превеликий переляк, побачив у ній дві великі діри. Фанен-юнкер Морманн, який кинувся на допомогу, заспокоїв мене запевненням, що на потилиці видно лише криваву подряпину. Куля, випущена здалеку, пробила каску й черкнула по голові. Напівоглушений, я з похапцем накладеною пов'язкою пошкандибав назад, подалі від палаючого осердя битви. Тільки-но я перейшов найближчу поперечину, як до мене ззаду підскочив якийсь боєць і випалив, що на цьому місці щойно був застрелений в голову Теббе.

Ця звістка мене доконала. Прекрасний друг, людина високих якостей, з яким я роками ділив радощі, горе й небезпеки і який ще хвилину тому перекинувся зі мною жартівливим слівцем, знайшов свій кінець через якийсь крихітний шматочок свинцю! Я відмовлявся у це повірити; і тим не менш, на жаль, це була правда.

Водночас на цьому смертоносному відрізку траншеї спливли кров'ю всі підофіцери й добра третина моєї роти. Постріли в голову сипались градом. Загинув і лейтенант Гопф, уже старший чоловік, вчитель за фахом, німецький наставник в найкращому розумінні цього слова. Обидва мої хорунжі, як і багато інших, дістали поранення. І все ж сьома рота під командуванням лейтенанта Гоппенрата, останнього ротного офіцера, утримувала здобуту позицію, аж поки не підійшла заміна.

Серед усіх бентежних моментів війни жоден не в змозі зрівнятися із зустріччю двох командирів ворожих ударних загонів поміж вузьких глиняних стін окопу. Тут нема вже ні відступу, ні пощади. Це знає кожен, хто бачив їх у їхнім царстві — цих володарів окопу з суворими, рішучими обличчями, відважних до нестями, що плавно й спритно пересуваються вперед-назад, з гострими, кровожерними очима, — мужі, гідні своєї години, не згадані в жодних зведеннях.

На зворотному шляху я затримався біля капітана фон Бріксена, який іще з кількома людьми вів вогонь по ряду голів, що вивищувались понад краєм сусідньої паралельної траншеї. Я став між ним та якимось іншим стрільцем і спостерігав, куди поціляють кулі. В тому сновидчому настрої, що приходить на зміну больовому шоку, я навіть не подумав, що моя пов'язка мерехтить здалека, як білий тюрбан.

Раптом якийсь вибух перед чолом знов пожбурив мене на дно окопу, а очі засліпило кров'ю, що потекла зверху. Водночас упав і заквилив боєць поруч зі мною. Постріл у голову крізь каску й скроню. Капітан уже злякався, що в один день втратив і другого командира роти, однак при ближчому розгляді виявив лише дві поверхневі дірки на межі волосяного покрову. Їх могли спричинити або розірваний снаряд, або осколки від каски пораненого. Цей поранений, з яким ми носили в тілі метал одного й того ж снаряду, відвідав мене після війни; він був робітником на цигарковій фабриці й внаслідок цього поранення зробився хворобливий і дивакуватий.

Ослаблений новою втратою крові, я приєднався до капітана, що повертався до свого командного пункту. Бігцем долаючи сильно обстрілюваний край села Мювре, ми дісталися до бліндажа в руслі каналу, де мені перев'язали голову й вкололи заштрик від правця.

По обіді я сів у вантажівку й поїхав у Леклюз, де за вечерею склав донесення полковнику фон Оппену. Майже у напівсні, але в пречудовому настрої спорожнивши з ним пляшку вина, я попрощався і, після такого несамовитого дня, з відчуттям виконаної роботи, кинувся в ліжко, постелене моїм вірним Фінке.

Ще через день до Леклюза добрався й батальйон. 4 грудня командир дивізії генерал фон Буссе виголосив перед діючими батальйонами промову, в якій особливо відзначив сьому роту. Я провів її повз нього парадним строєм і з забинтованою головою.

З повним правом я міг пишатися своїми людьми. Заледве вісімдесят чоловік, ми захопили довжелезну ділянку траншеї, здобули значну кількість кулеметів, мінометів та різних набоїв, взяли двохсот полонених. Я з радістю оголосив цілу низку підвищень і нагород. Так лейтенант Гоппенрат, командир ударних загонів, фенрих Нойперт, що атакував блокгауз, а також відважний захисник барикад Кімпергауз прикріпили собі на груди чесно заслужений Залізний Хрест першого ступеня.

Своє вже п'яте, подвійне поранення я не спішив лікувати в лазареті, давши йому заживати в часі різдвяної відпустки. Подряпина на потилиці швидко загоїлася, осколок на чолі заріс, склавши товариство двом іншим, які ще з Реньєвілю сиділи в лівій руці та мочці. В цей же час мене зненацька заскочив лицарський хрест ордену Дому Гогенцоллернів, висланий мені навздогін.