Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Врешті мені таки вдалось написати наказ про наступ. Я з ротою мав о шостій ранку вирушити Драконовою дорогою, а звідти якомога далі вглибитися у Лінію Зіґфрида. Обидва батальйони позиційного полку мали атакувати справа від нас о сьомій. Ця різниця в часі пробудила в мені підозру, що нагорі не надто вірять в успіх операції, і нам призначили роль піддослідних кроликів. Я висловив заперечення проти цього розведеного наступу й добився, щоб ми підійшли щойно о сьомій. Наступний ранок засвідчив, що ця зміна плану мала неабияке значення.

Оскільки положення Драконової дороги було для мене неясним, я при прощанні попросив карту, але мені відказали, що вона на руки не видається. Я змирився і вийшов на свіже повітря. Під чужим наказом надто не розслабишся.

Я довго блукав із важко спорядженими людьми по позиції, аж поки хтось із чоловіків не виявив у маленькому, відгалуженому вперед і загородженому «іспанським вершником» окопі табличку з напівстертим написом: «Драконова дорога». Увійшовши туди, я вже за кілька кроків зачув гомін чужинських голосів. Тихенько відійшов назад. Я наразився на саме вістря англійського наступального клину, який, вочевидь, чи то з розгубленості, чи з необачності, поводився не надто обережно. Я негайно перекрив траншею одним загоном.

Тут же при Драконовій дорозі була величезна яма, правдоподібно, протитанкова пастка, в якій я зібрав усю роту, щоб пояснити бойове завдання і розподілити чоти на наступ. Мою промову кілька разів перебивали легкі снаряди. Одного разу сліпий снаряд навіть зі свистом влетів у протилежну стінку. Я стояв зверху на краю і при кожному ударі бачив, як низько і ритмічно схиляються освітлені місяцем каски.

Остерігаючись великого випадкового влучання, я відіслав першу й другу чоти назад на позицію, а сам із третьою облаштувався в ямі. Рештки підрозділу, який минулого полудня розмололи на Драконовій дорозі, наганяли на солдатів страх, розповідаючи, що за п'ятдесят кроків окоп загороджує англійський кулемет, і його неможливо обійти. На це ми постановили при першому ж спротиві наскочити зліва й справа на укриття і закидати його променеподібно гранатами.

Нескінченно довгі години чекання провів я в тісній земляній норі, сидячи навпочіпки впритул біля лейтенанта Гопфа. О шостій я підвівся і в тому дивному настрої, що передує будь-якій атаці, зробив останні розпорядження. Тоді з'являється якесь тягуче відчуття в шлунку, перемовляєшся з командирами загонів, намагаєшся жартувати, бігаєш туди-сюди, як на параді перед найвищим командуванням; словом, намагаєшся чимось зайнятися, аби тільки уникнути цих нестерпних думок. Хтось запропонував мені загріту на сухому спирті кружку кави, яка, наче чарами, вернула в мене життя і впевненість.

Рівно о сьомій ми вирушили в узгодженій послідовності довгою шерегою. Драконяча дорога виявилася незайнята; низка порожніх барабанів свідчила, що кулемет, про якого стільки було мови, забрали. Це підняло нам настрій. Ми увійшли в ярок, попередньо я загородив добре обладнаний окоп, що відгалужувався направо, надійним прикриттям. Ярок усе плиткішав, і врешті, коли засірів світанок, ми опинилися на відкритому полі. Ми повернули й увійшли в правий окоп, позначений слідами провального наступу. Дно було вкрите вбитими англійцями та військовим приладдям. Це була Позиція Зіґфрида. Раптом командир ударних загонів, лейтенант Гоппенрат, вихопив з рук бійця рушницю і вистрелив. Він наштовхнувся на англійського вартового, який, пожбуривши кілька гранат, кинувся втікати. Ми пішли далі, але тут же наразились на новий спротив. Ручні гранати летіли з обох боків і лускали з багатократним гуком. Проривні загони пішли в атаку. Міни передавали ланцюжком з рук в руки, снайпери вгніздилися за траверсами, щоби взяти на мушку ворожих метальників, чотні пильнували через загородження, аби не проґавити контратаки, а обслуга легких кулеметів встановлювала їх у сприятливих місцях. Ручними гранатами ми розбивали окоп спереду і прочісували його гвинтівками уздовж. У широкому околі все тепер ожило, цілі рої куль перехрещувалися над нами.

По недовгому бою потойбіч залунали збуджені голоси, і перш ніж ми второпали, що відбувається, до нас уже рушили перші англійці з піднятими руками. Один за одним вони завертали за траверс і під прицілом наших рушниць та пістолетів відстібали пояси. То були самі молоді, кремезні хлопці в новісіньких одностроях. Я пропустив їх з вимогою: « Hands down! » [43] «Hands down!» (англ.) — «Опустити руки!» і доручив одному загону відвести їх. Більшість довірливо усміхалися, намагаючись виказати, що не сподіваються від нас нічого нелюдяного. Інші намагалися здобути нашу прихильність, простягаючи пачки сигарет і плитки шоколаду. З усе зростаючою радістю мисливця дивився я на них: ми здобули велетенський улов — шерега не мала кінця. Ми нарахували вже сто п'ятдесят чоловік, а вони все йшли і йшли з піднятими руками. Я зупинив одного офіцера й спитав про подальший перебіг і сили позиції. Він відповідав дуже ввічливо; те, що при цьому стояв струнко, було цілком зайве. Потім він відвів мене до командира роти, пораненого капітана, який перебував у бліндажі неподалік. Я побачив молодого чоловіка приблизно двадцяти шести років, з витонченими рисами обличчя, що стояв з простреленою литкою, спираючись до рами штольні. Коли я представився, він підняв руку, на якій зблиснув золотий ланцюжок, до кашкета, назвав своє ім'я і передав мені свій пістолет. Вже перші його слова показали, що переді мною справжній чоловік. « We were surrounded about » [44] «We were surrounded about» (англ.) — «Ми звідусюди оточені!» . Йому не терпілося пояснити противнику, чому його рота так стрімко здалася. Ми порозмовляли французькою про різне. Він розказав, що в сусідньому сховищі лежить група німецьких поранених, за якими доглядають його люди. Коли я поцікавився, наскільки міцно лінія Зіґфрида утримується позаду, він ухилився від відповіді. Після того, як я пообіцяв відпустити його та інших поранених, ми попрощалися, потиснувши один одному руки.