Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Я вирушив у дорогу, біля Північного Хутора зустрів капітана фон Бріксена, командира 2 батальйону, який вже мав у кишені креслення розташування. Я змалював його і тим, власне кажучи, виконав завдання, але ще подався до бетонного блоку командира бойових загонів, щоб скласти собі особисте враження. Дорогою туди лежало багато свіжих трупів, чиї бліді лиця незмигно витріщалися з наповнених водою вирв, або ж були вже так занесені намулом, що ледве можна було розпізнати людські обриси. На жаль, на рукавах більшості з них сяяла синя ґібралтарська стрічка.

Командиром бойових загонів був баварський капітан Радемаєр. Цей надзвичайно діяльний офіцер докладно розповів мені те, що вже поспіхом повідомив капітан фон Бріксен. Наш 2 батальйон зазнав великих втрат, серед багатьох інших загинули ад'ютант батальйону й командир відважної сьомої роти. Ад'ютант, лейтенант Лем'єр, був братом командира восьмої роти, який у квітні цього року поліг під Френуа. Обидва брати були ліхтенштайнцями, але добровольцями воювали по німецькому боці. Недобре посилати на війну двох синів в один полк. Обидва загинули однаково — внаслідок пострілу в рот.

Капітан показав на бетонне укріплення за 200 м від нашого, яке вчора особливо героїчно обороняли. Незадовго після атаки командир цього невеличкого укріплення, фельдфебель, угледів англійця, що забирав трьох німців. Він підстрелив англійця, а цими трьома зміцнив свою позицію. Коли всі набої скінчилися, вони виставили надійно зв'язаного англійця, як заслін, за двері, а самі в сутінках непомітно втекли.

Від іншого бетонного укріплення, яким командував лейтенант, англійський офіцер вимагав здатися; замість відповіді звідти вискочив німець, схопив англійця і на очах його отетерілих людей затяг його досередини.

В цей день я бачив, як в зоні піхотного вогню відкрито пересувалися невеличкі загони санітарів з піднятими прапорами Червоного Хреста, і в них не було випущено жодного пострілу. Такі картини являлись очам фронтового бійця на цій підземній війні лише тоді, коли скрута ставала вже нестерпною.

Моє повернення було ускладнене через огидний газ з англійських снарядів, що пахнув гнилими яблуками і в'їдався в ґрунт. Він утруднював дихання і викликав сльози. Подавши рапорт у командній ставці, я за кілька кроків до перев'язочного пункту наштовхнувся на ноші з двома тяжко пораненими приятелями-офіцерами. Один був лейтенант Цюрн, якого ми два дні перед тим вітали в радісному колі. Тепер він лежав напівроздягнений, з тим восково-жовтим кольором лиця, який віщував певну смерть, на вирваних з петель дверях і дивився на мене непорушними очима, коли я підійшов поплескати його по руці. Іншому, лейтенанту Гаверкампу, осколками снаряда так потрощило кості на руках і ногах, що дуже ймовірною була ампутація. Блідий, як смерть, він лежав зі скам'янілими рисами на своїх ношах і курив сигарети, які йому підпалювали і вкладали до уст санітари.

В ці дні ми знову зазнали страхітливих втрат серед молодих офіцерів. Ця друга фламандська битва була одноманітною; вона відбувалася у в'язкій, багнистій стихії, але людей пожерла без міри.

3 листопада нас посадили у вагони на добре вже знайомій з перших фламандських днів залізничній станції Ґітс. Там ми знову побачили двох наших фламандок; але від їхньої колишньої свіжості залишилося небагато. Здається, й вони пережили якісь свої великі битви.

Кілька днів ми пробули в Туркуені, показному місті-близнюкові Лілля. Вперше й востаннє за всю війну кожен боєць сьомої роти спав тут на пухових перинах. Я мешкав у розкішному салоні вілли якогось промислового маґната на рю де Лілль. З величезною приємністю насолоджувався я першим вечором, сидячи в клубному фотелі перед вогнищем мармурового каміна.

Ці кілька днів були використані всіма на те, аби втішатися так тяжко виборотим життям. Все ще важко було повірити, що вдалося уникнути смерті, а тому хотілося переконатися в реальності цього наново здобутого життя, насолоджуючись ним в усіх його виявах.

Чудесні дні в Туркуені пролетіли, як одна мить. Ми ще постояли недовго на позиції у Віллер-о-тертр, де нам дали поповнення, а 15 листопада поїхали до Леклюзу, місця перебування резервного батальйону призначеної нам позиції. Леклюз був чималеньким, оточеним озерами селом в Артуа. В розлогих плавнях водилися качки та крижні, а водойми аж кишіли рибою. Хоча рибалити було суворо заборонено, ночами від води часто чулися загадкові звуки. Одного дня місцева комендатура передала мені кілька солдатських книжок людей з моєї роти, затриманих, коли вони гранатами глушили рибу. Проте я вирішив не давати ходу цій справі — на хорошому настрої залоги мені залежало значно більше, ніж на дотриманні правил французького полювання чи меню місцевого керівництва. Відтоді майже щовечора чиясь невідома рука клала мені на поріг здоровенну щуку. Тому я частенько запрошував обидвох своїх офіцерів на обід, де основною стравою була «щука а-ля Лоенґрін».