Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Здавалося, навіть закони природи втратили чинність. Повітря мерехтіло, як у дні літньої спеки, а в його змінній щільності витанцьовували вгору-вниз тверді предмети. Обриси тіней шугали крізь димовиння. Гуркіт стояв абсолютний, його вже не було чути. Лише можна було неясно розгледіти, як тисячі тилових кулеметів навмання зметають свої свинцеві роїща.

Остання година артпідготовки була небезпечнішою за чотири попередні, коли ми могли без остраху рухатись по укриттю. Ворог задіяв важку батарею, яка снаряд за снарядом закидала наш переповнений окоп. Рятуючись від них, я подався вліво й наштовхнувся на ад'ютанта, лейтенанта Гайнса, який шукав лейтенанта фон Золемахера: «Йому негайно треба перебрати командування батальйоном — капітан фон Бріксен щойно загинув». Приголомшений цією жахливою звісткою, я пішов назад і заліз у глибоку нору. Але за цей короткий шлях уже встиг усе забути. Я бродив, наче вві сні, як крізь негоду в глибокому сновидінні.

Перед моєю норою стояв підофіцер Дуєзіфкен, соратник з Реньєвілю, і благав вийти в окоп, бо від найменшого струсу мене могло засипати брилами землі. Вибух перебив його на півслові: з відірваною ногою він повалився на землю. Будь-яка поміч тут була вже марна. Перестрибнувши через нього, я кинувся вправо, де заповз у нору, в якій вже переховувалися два сапери. Вузьким кільцем навколо нас розривалися важкі снаряди. Раптом з білої хмари зметнулися вихором чорні грудки землі; вибух потонув у загальному ревищі. На відрізку траншеї зліва розірвало трьох людей з моєї роти. Один з останніх снарядів, до того ж сліпий, забив бідолашного Шмідтика, який сидів на сходах штольні.

Ми зі Шпренґером стояли, не відводячи погляду від годинника, й чекали на велику мить. Навколо згромадилися рештки роти. Жартами найпростацькішого штибу нам вдалося їх трошки розвеселити та відволікти. Лейтенант Маєр, що саме в цю мить визирнув із-за поперечини, пізніше казав мені: від був переконаний, що ми збожеволіли.

О 9:10 офіцерські патрулі, що мали охороняти нашу розстановку, вийшли з траншеї. Оскільки протилежні позиції лежали на віддалі більше восьмиста метрів, нам ще під час обстрілу потрібно було вийти й залягти на нічийній землі так, щоб одразу о 9:40 заскочити в першу ворожу лінію. Тож за кілька хвилин ми зі Шпренґером, а за нами й ціла рота, також видряпалися на бруствери.

«Ну, зараз вам сьома покаже, на що здатна!» «Мені тепер море по коліно!» «Помстимось за Сьому роту!» «Помстимось за капітана фон Бріксена!» Ми вихопили пістолети й перескочили через дріт, через який нам назустріч уже пробиралися перші поранені.

Я роззирнувся на всі боки. Цей народоділ являв собою особливе видовище. У вирвах перед ворожою траншеєю, яку знову й знову накривало вогняним шквалом, на неозорому фронті причаїлися, позбивавшись у купки рот, штурмові батальйони. На вид скупчення таких велетенських мас успіх прориву здавався мені певним. Та чи вистачить у нас сили розколоти й нищівно порвати ворожі резерви? Безумовно, я на це сподівався. Остаточна битва, вирішальний наступ, здавалося, настали. Тут важиться доля народів, тут ідеться про майбутнє світу. Я переживав усе значення цієї години, і, думаю, кожен тоді відчував, як все особисте відступає на задній план і зникає страх.

Настрій був дуже особливий, розпалений найвищою напругою. Офіцери стояли струнко й збуджено обмінювались жартами. Я бачив Золемахера посеред його невеличкого штабу: неначе мисливець, що в холодний день чекає на гони, він стояв, у шинелі, тримаючи в руці довгу люльку з зеленою голівкою. Ми по-братерськи помахали один одному. Часто важкі міни падали поруч, здіймаючи земляні фонтани заввишки з дзвіницю, і обсипали застиглих в чеканні, та ніхто з них навіть голови не пригнув. Грім битви стояв такий, що розум затьмарювався.

За три хвилини до атаки Фінке поманив мене повною флягою. Я добряче приклався. Так, ніби воду пив. Тепер бракувало тільки бойової сигари. Тричі ударною хвилею гасило сірник.

Велика мить настала. Вогняний вал накотився на перші окопи. Ми пішли в наступ.

Гнів налетів, як буря. Вже, мабуть, полягли тисячі. Це було відчутно; хоча вогонь тривав, він, здавалося, пригас, ніби втрачав свою владну силу.

Нічийна земля була щільно заповнена нападниками, що поодинці, маленькими групками або гурмою крокували на вогняну завісу. Вони не бігли, вони теж не шукали укриття, коли між ними здіймалися височенні, як дзвіниці, стовпи вибухів. Тяжко, але невблаганно насувалися вони на ворожу лінію. Здавалося, вони забули про свою вразливість.