Навіть у ці страхітливі моменти діялися потішні речі. Один боєць раптом приклав гвинтівку до щоки, аби, мов на полюванні, підстрелити зайця, який зненацька пострибав через наші лінії. Його поява була така абсурдна, що я не зміг утриматися від сміху. Завжди знайдеться зірвиголова, якому ніякий чорт не страшний.
Біля руїни будинку був відрізок окопу, який з протилежного боку прочісували кулемети. Я з розбігу застрибнув туди й виявив, що він незайнятий. Відразу після того надбігли Оскар Кіус і фон Ведельштедт. Ординарець Ведельштедта, що скочив останнім, загинув просто в стрибку і впав з вибитим оком. Побачивши, що вбито останнього з його роти, Ведельштедт притиснувся головою до окопної стіни й заплакав. Йому теж не судилося пережити цей день.
На дні яру лежала сильно укріплена позиція, перед нею, на двох насипаних краях заглибини — два кулеметні гнізда. Вогненний вал вже прокотився над цією позицією; противник, здавалось, оговтався і тепер гатив з усього, що стріляло. Нас відділяла смуга терену завширшки з п'ятсот метрів, над якою роями дзижчали черги.
Ледь перевівши подих, ми з кількома людьми вискочили з окопу й побігли на ворога. Ми бились не на життя, а на смерть. За кілька стрибків ми ще з одним супутником опинилися сам-на-сам навпроти лівого кулеметного гнізда. За невеличкою купкою землі я виразно бачив голову у пласкій касці, а поряд — тоненький струмінчик водяної пари. Я наближався дуже короткими стрибками, щоб не дати ворогові часу прицілитись, біг зиґзаґами, щоб не могли навести рушниці. Щоразу, коли я лягав, мій супутник кидав мені обойму патронів, якими я вів цю дуель. «Патрони! Патрони!» Я обернувся й побачив, що він уже б'ється в конвульсіях.
Зліва, де спротив був не такий сильний, з'явилося кілька людей, які вже могли докинути до оборонців гранатами. Я приготувався до останнього стрибка, але перечепився через колючий дріт і полетів в окоп. Англійці, обстрілювані зусібіч, помчали, кидаючи зброю, до правого гнізда. Кулемета наполовину не було видно за велетенською горою відстріляних латунних гільз. Розпечене залізо парувало. Перед ним лежав мій противник, атлетичний англієць, якому постріл в голову вибив око. Цей велетень з великим білим очним яблуком на закіптюженому черепі виглядав просто жахливо. Оскільки я мало не гинув від спраги, то не став далі стримуватися і пустився на пошуки води. Мене привабив вхід до однієї штольні. Я зазирнув досередини й побачив там чоловіка, який сидів, перетягаючи через коліно і впорядковуючи кулеметні стрічки. Виглядало на те, що він навіть не здогадувався, наскільки змінилося становище. Я преспокійно взяв його на мушку пістолета, та, замість відразу вистрелити, крикнув: « Come here, hands uр! » [45] «Come here, hands up!» (англ.) — «Сюди, руки вгору!»
. Він зірвався на рівні ноги, ошелешено витріщився на мене й зник у темряві штольні. Я пожбурив услід гранату. Скоріше за все, штольня мала другий вихід, бо із-за поперечини визирнув незнайомець і лаконічно проказав: «З тими, що стріляли, покінчено».
Нарешті я знайшов невеличку бляшану скриньку з водою для охолодження. Великими ковтками всмоктував у себе цю оліїсту рідину, набрав повну англійську флягу й дав напитися іншим, які раптом заполонили окоп.
На правах курйозу хотів би ще згадати, про що найперше подумав, тільки-но проник у це кулеметне гніздо: про застуду, від якої якраз тоді потерпав. Набряклі мигдалини раптом змусили мене затурбуватись про здоров'я; відтак я схопився за горло і на превелику радість виявив, що першорядна інгаляція, через яку я пройшов, мене вилікувала.
Тим часом праве кулеметне гніздо й залога з яру, що лежав шістдесят метрів попереду, все ще чинили запеклий спротив. Хлопці боронилися справді блискуче. Ми спробували перевести на них англійський кулемет, але без успіху. Мало того, мені при цьому просвистіла повз голову куля, зачепила одного лейтенанта єґерів позаду й небезпечно поранила ще одного бійця у стегно. Більше пощастило розрахунку легкого кулемета: вони встановили його на краю нашого невеличкого окопу у формі півмісяця і випустили чергу в англійський фланг.
Цією миттю замішання скористалися штурмовики справа й на чолі з нашою, ще цілою дев'ятою ротою під командуванням лейтенанта Гіпкенса, кинулися в лобову атаку на яр. З усіх вирв повигулькували, вимахуючи рушницями, наші й зі страхітливим «ура» помчали на ворожу позицію, звідки у великих кількостях втікали оборонці. Із піднятими догори руками вони кинулись назад, аби уникнути безжальності першої хвилі атаки, передусім одного з ординарців Гіпкенса, що лютував, мов божевільний. Я спостерігав за цією січею, що відбувалася при самому краю нашого маленького земляного укріплення, із застиглою увагою. Тут я досвідчив, що оборонець, вганяючи з відстані п'яти кроків у тіло нападника кулю, не може розраховувати на милість. Воїн, якому в момент атаки вкриває очі кривава пелена, не хоче брати в полон — він хоче вбивати.
Читать дальше