Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Отож, наша увага зосередилася на укріпленому насипі, що грізним валом нависав попереду. На розритому снарядами полі, яке відділяло нас від нього, були сотні англійців. Частина їх ще намагалася дістатися насипу, частина вже встряла в рукопашний бій.

Пізніше Кіус розказував мені подробиці, які я слухав з відчуттям, що буває, коли хтось третій розповідає про твої зухвалі витівки, вчинені на п'яну голову. Так, до прикладу, він гранатами гнав по траншеї якогось англійця. А коли гранати скінчилися, продовжував переслідування — «щоб тримати противника на бігу» — грудками землі, в той час як я стояв зверху на укритті й аж за боки хапався від реготу.

За такими-от пригодами, самі того не помітивши, ми дістались до насипу, який безперервно, мов невтомна машина, метав вогонь. З цього місця — а саме від усвідомлення надзвичайно сприятливого для нас становища — мої спогади знов поновлюються. Нас навіть не зачепило, і тепер, оскільки ми підійшли впритул, насип із перешкоди перетворився на захист. Наче прокидаючись з глибокого сну, я бачив, як по розбитому полю наближаються до нас німецькі каски. Сталевим посівом проростали вони зі зораної вогнем землі. Водночас я усвідомив, що прямо біля моєї ноги із завішеної мішковиною амбразури штольні визирає дуло станкового кулемета. Гуркіт стояв такий, що лише за тремтінням цівки можна було розпізнати, що він стріляє. Отож, оборонець був від нас лише на відстані витягнутої руки. В цій безпосередній близькості до ворога полягала наша безпека. І його погибель. Гаряча пара здіймалась від кулемета. Мабуть, він поцілив уже багатьох і косив усе далі. Дуло лиш ледь-ледь пересувалося; вогонь був прицільний.

Я заворожено дивився на цей гарячий, вібруючий шматок заліза, який сіяв смерть і мало не зачіпав мені ногу. А тоді вистрелив через тканину. Якийсь боєць, що виринув коло мене, зірвав її і пожбурив в отвір гранату. Струс і білувата хмарка, яка здійнялася звідти, засвідчили дію. Засіб грубуватий, зате надійний. Цівка вже не рухалася, зброя замовкла. Ми побігли вздовж схилу, обробляючи в такий самий спосіб інші отвори, і таким чином виламали кілька ланок з хребта оборони. Я підняв руку, щоб дати знак своїм, чиї постріли з безпосередньої близькості уже свистіли нам повз вуха. Вони радісно замахали у відповідь. Отож, ми одночасно із сотнями інших вибралися на насип. Уперше в цій війні я побачив, як одна маса зіштовхується з іншою. На задньому схилі насипу англійці утримували два окопи, споруджені терасами. Зав'язалася перестрілка на віддалі всього кількох метрів, дугою полетіли вниз гранати.

Я стрибнув у перший окоп; кинувся за найближчу поперечину й налетів на англійського офіцера. Він був у розстібнутому мундирі, з розхристаною нашийною хусткою; я вхопив його й жбурнув на мішки з піском. За мною виринула сива голова якогось майора, який крикнув: «Прикінчи собаку!»

Це було зайве. Тепер я взявся за нижній окоп, що аж кишів англійцями. Тут виглядало, як кораблетроща. Одні метали «качині яйця», інші стріляли з кольтів, більшість кинулися навтьоки. Тепер перевага була на нашому боці. Я, немов уві сні, все тиснув на гачок пістолета, хоча обойма давно була вже порожня. Боєць поряд зі мною жбурляв гранати у втікачів. Тарілкоподібна англійська каска, кружляючи дзиґою, злетіла високо в повітря.

За хвилину бій був вирішений. Англійці вискакували зі своїх окопів й тікали чистим полем. З верхівки насипу їм навздогін валив шалений вогонь переслідувачів. Втікачі переверталися на бігу, й за кілька секунд земля вкрилась убитими. Це вже було на протилежному боці насипу.

Тим часом до переднього краю вже добралися німці. Біля мене стояв якийсь підофіцер і з відкритим ротом витріщався на бій. Я вихопив у нього гвинтівку й вистрелив в англійця, який врукопаш борюкався з двома німцями. Обидва на мить стетеріли від цієї невидимої допомоги, потім відразу рушили далі.

Успіх спричиняв якусь магічну дію. Хоча про спільне командування загонами давно вже не було мови, всі знали лише один напрям: вперед! І кожен кидався вперед.

За ціль я обрав невеличке узвишшя, на якому виднілися руїни будиночка, могильний хрест і розбитий літак. Інші пішли за мною; ми сформували зграю і в запалі пробились до полум'яної стіни власного вогневого валу. Довелося запасти у вирви й дочекатися, поки вогонь просунеться далі. Поруч із собою я виявив молоденького офіцерика з іншого полку, який так само, як і я, радів з успіху першої атаки. Цей спільний захват за якусь мить так зблизив нас, ніби ми були знайомі роками. Наступний стрибок розлучив нас назавжди.