Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Захоплений яр був усіяний зброєю, ремінням і припасами. Поміж усім тим лежали вбиті в сірих і брунатних одностроях, стогнали поранені. Солдатів прерізних полків занесло сюди, й вони стояли, перекрикуючи один одного, збиті у щільну груду. Офіцери ціпками вказали їм на продовження улоговини, й важка бойова маса з дивовижною байдужістю рушила далі.

Улоговина переходила у підвищення, на якому виринули ворожі колони. Ми просувалися, час від часу зупиняючись і стріляючи, вперед, аж поки нас не зупинив потужний вогонь. Це таке прикре відчуття — коли кулі біля твоєї голови врізаються в землю! Кіус, який знов опинився поруч, підняв із землі розплющену кулю, що загрузла перед самим його носом. В цю мить комусь далеко зліва від нас куля влучила в каску, від чого цілою улоговиною пішла луна. Ми скористались перервою у вогні, щоби добратися до однієї з вирв, які попадалися тут усе рідше. Там зібралися вцілілі офіцери нашого батальйону, а самим батальйоном командував тепер лейтенант Лінденберґ, оскільки лейтенант фон Золемахер лишився лежати при штурмі насипу зі смертельним пораненням у живіт. Правим схилом улоговини, на загальну потіху, прогулювався відкомандирований до нас із 10 єґерського полку лейтенант Браєр: він походжав, із напівдовгою мисливською люлькою в зубах та рушницею через плече, вимахуючи прогулянковим ціпком, під вогнем, ніби вибрався на зайців полювати.

Ми в кількох словах переповіли свої пригоди, пропонуючи один одному навзаєм фляги та шоколад, а потім, «за спільною згодою», рушили далі вперед. Кулемети, яким, вочевидь, на фланзі загрожувала небезпека, зникли. Наразі ми просунулись на три-чотири кілометри. Вся улоговина кишіла штурмовиками. Куди сягало око, вони рухались ланцюгами, рядами й колонами загонів. На жаль, ми надто густо збилися; скільки люду там полягло, ми, на наше щастя, під час штурму ще не могли знати.

Не зустрівши спротиву, ми досягли висоти. Справа з окопу вискакували постаті в одностроях кольору хакі. Ми брали приклад з Браєра, який, не виймаючи з рота люльки, на мить зупинявся, брав їх на мушку, й далі йшов уперед.

Висота була укріплена рядом нерівномірно розкиданих по ній бліндажів. Їх ніхто не обороняв: напевно, їх мешканці ще не помітили нашого наближення. Хмарки диму почасти засвідчували, що наші мимохідь викурювали їх звідти гранатами, почасти ж вони самі, з блідими лицями та піднятими руками, виходили назовні. В них забирали фляги й сигарети, вказували напрям назад, — і вони з великим поспіхом зникали. Один молодий англієць уже було здався мені, але потім зненацька обернувся і знову зник у бліндажі. Оскільки він, попри мої вимоги вийти, й далі ховався внизу, ми кількома гранатами покінчили з його зволіканням і рушили далі. Вузька стежина зникала потойбіч висоти. Дороговказ запевняв, що вона веде у Вронкур. Поки інші затримувались біля бліндажів, ми з Гайнсом перебрались через гребінь.

По той бік лежали руїни села Вронкур. Перед ними зблискували постріли вогневої батареї, обслуга якої при наближенні першої хвилі штурму втекла від вогню в село. Залога кількох вкопаних у яр бліндажів також кинулась навтьоки. Одного з них я поцілив якраз в ту мить, коли він вистрибував з входу до першого бліндажа.

З двома бійцями моєї роти, які тим часом доповіли про себе, ми рушили в яр. Праворуч лежала зайнята позиція, з якої нас поливали сильним вогнем. Ми вернулися у перший бліндаж, над яким вже незабаром схрестилися кулі протилежних сторін. Усе виказувало, що він слугував житлом для зв'язкових і велосипедистів тієї батареї. Перед входом лежав мій англієць, зовсім юний хлопчина, якому куля навиліт пробила череп. Він лежав із безжурним лицем. Я змусив себе подивитись на нього, зазирнути йому в очі. Тепер вже не було: «Або ти — або тебе». Я часто потім згадував його, з роками все частіше. Держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни.

Ми не зважали на посилення вогню й облаштувалися в бліндажі, підчищаючи покинуті запаси харчів, бо шлунки нагадали, що від початку наступу в нас ще й ріски в роті не було. Ми знайшли там шинку, білий хліб, мармелад і глиняний глек, повний імбирного лікеру. Підкріпившись, я вмостився на порожню бляшанку з-під бісквітів і перечитав кілька англійських часописів, що аж кишіли випадами проти «гуннів». Поступово нам стало нудно й ми короткими перебіжками повернулися до початку яру, де зібралося повно людей. Звідти було видно, що один батальйон 164 полку вже підібрався зліва до Вронкуру. Ми постановили штурмувати село й знову кинулись яром. Перед самою околицею нас зупинила власна артилерія, що вперто обстрілювала один і той самий клапоть. Важкий снаряд вибухнув прямо на дорозі й забрав чотирьох наших. Решта втекли назад.