Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Виснажені напругою цього несамовитого дня, ми всі, крім виставлених для охорони вартових, позабивалися в наші нори. Я накрив собі голову пошматованою шинеллю загиблого товариша й запав у неспокійний сон. На світанку я прокинувся від холоду й виявив, що перебуваю у вельми сумному становищі. Дощ лив, як з відра, і стоки з дороги затопили дно моєї сидячої нори. Я спорудив невеличку дамбочку й вичерпував з мого пристановища воду накривкою від казанка. В міру прибування води я накидав на мій витвір землі, верства за верствою, аж поки нарешті вутла споруда не втримала натиску, й брудний потік, булькочучи, залив мою сидячу діру по вінця. Доки я намагався виловити з багнюки пістолет і каску, тютюн з хлібом уже попливли придорожньою канавою; решту її мешканців спіткала така сама доля. Тремтячи від холоду, промоклі до рубця, ми стояли, прекрасно усвідомлюючи, що перший же обстріл застане нас у цій придорожній багнюці геть беззахисними. То був злощасний ранок. Я знов пересвідчився, що жоден артилерійський вогонь не здатен так остаточно зламати сили до спротиву, як мокрява й холоднеча.

Втім, у довготривалій перспективі битви ці затяжні дощі виявились справжнім даром Божим, бо саме через них англійський наступ затнувся вже в перші, найважливіші дні. Ворогові доводилося долати своєю артилерією заболочену зону вирв, у той час як ми могли підвозити боєприпаси неушкодженою дорогою.

Об одинадцятій перед полуднем, коли нас уже охопив відчай, з'явився ангел-спаситель в особі зв'язкового, що приніс наказ, аби полк зібрався в Кокі.

На зворотному марші ми побачили, як тяжко було підтримувати зв'язок з передовою у день наступу. Вулиці були забиті людьми й кіньми. Біля кількох подірявлених, як терка, гарматних щитів, стояли, перегороджуючи шлях, дванадцять жахливо покалічених коней.

На мокрій від дощу галявині, над якою зависали поодинокі молочно-білі хмарки шрапнелі, зібралися рештки полку. Там стояла купка завбільшки з роту, з кількома офіцерами в центрі. Які втрати! Майже всі офіцери й рядовий склад двох батальйонів. Ті, хто вижив, стояли з похмурими поглядами під струменями дощу й чекали на розквартирування. Потім ми обсихали в дерев'яному бараку, збившись навколо розжареної печі, а при вигляді ситного сніданку в нас знову прокинулася охота до життя.

Надвечір в селі розривалися снаряди. В один із бараків влучила бомба й убила кількох бійців Третьої роти. Не зважаючи на обстріл, ми скоро повкладалися з єдиною надією, що нас не викинуть знову на дощ для контратаки чи нагальної оборони.

О третій ранку надійшов наказ відходити. Всіяною трупами й розстріляними машинами дорогою ми марширували на Стаден. Куди не глянь, скрізь лютував вогонь; ми бачили вирву від одного-єдиного удару з дванадцятьма мерцями навколо. У Стадені, такому живому в часі нашого першого прибуття, стояло багато розбитих будинків. Спорожнілий ринок ущерть усіяний потрощеним домашнім начинням. Одна родина разом із нами покидала містечко, тягнучи за собою корову — єдине своє майно. То були прості люди; у чоловіка була дерев'яна нога, жінка вела за руку заплаканих дітей. Безладний гамір за спиною ще більше підкреслював цю сумну картину.

Рештки другого батальйону розмістили в самотньому дворищі, яке ховалося серед налитих, колосистих полів за густим живоплотом. Там мені передали командування сьомою ротою, з якою мені суджено було вже до кінця війни ділити всі радощі і лихо.

Увечері ми сиділи перед обличкованим старими кахлями каміном, підправлялися міцним ґроґом і прислухалися до того, як знову оживав грім бою. Мені впав у вічі заголовок з військового розділу свіжої газети: «Нам вдалося затримати ворога на лінії Кам'яного потоку».

Дивно було довідатися, що наші гадано безладні дії серед глупої ночі взагалі хтось помітив. Ми зробили свій внесок у те, аби зупинити атаку, що починалася з такою потугою. Якими б велетенськими не були людські й матеріальні маси, все ж у вирішальних місцях роботу здійснювали лічені бійці.

Трохи згодом ми подалися на спочинок у стодолу. Попри щедрі вливання на сон грядущий, більшість марили й переверталися з боку на бік, так ніби ще раз переживали фламандську битву.

3 серпня ми, щедро навантажені худобою і дарами полів цієї полишеної місцевості, рушили маршем на залізничну станцію містечка Ґітс. У станційній забігайлівці наш змалілий батальйон уже знову в пречудовому настрої попивав каву, приперчену, на загальну потіху, вельми двозначними примовками двох дебелих фламандських кельнерок. Особливу радість справляло цим людям звертатись за тамтешнім звичаєм до кожного, в тому числі й офіцерів, на «ти».