Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Якось мені вдалося вибратися з тої вирви. Але вже за п'ять кроків, які з трудом, повзучи, подолав, я опинився, нерухомий, в сусідній вирві. За годину я вдруге спробував повзти далі, бо на поле вже знову полився легкий барабанний вогонь. Однак і ця спроба зазнала невдачі.

Я загубив свою наповнену коштовною водою флягу й поринув у нескінченне виснаження, з якого мене по довшому часі пробудило відчуття жагучої спраги.

Пішов легенький дощик. Каскою мені вдалося назбирати трохи брудної води. Я втратив будь-яке відчуття орієнтації і вже не розумів, де проходить фронт. Вирва тягнулась за вирвою, одна більша за другу, а з дна цих глибоких ям видно було тільки глиняні стіни та сіре небо. Насувалась гроза, гуркіт нового ураганного вогню перекривав громовицю. Я міцно втиснувся у стіну вирви. Грудка землі влучила мені в плече; важкі осколки пронеслися над головою. Поступово я втратив відчуття часу; перестав розуміти, чи тепер ранок, чи вечір.

Раз були показалися двоє людей, які довгими стрибками перебиралися через поле. Я гукнув їх німецькою та англійською; вони розчинилися, як тіні в імлі, не почувши мене. Нарешті до мене підійшло троє інших людей. В одному я впізнав підофіцера, який попереднього дня лежав коло мене. Вони забрали мене до себе в маленьку хижку, що стояла неподалік — набиту пораненими, якими опікувалися два санітари. Я пролежав у вирві тринадцять годин.

Несамовитий вогонь битви й далі робив свою справу, немов у велетенській кузні. Снаряд за снарядом били біля нас, засипаючи дах піском і землею. Мене перев'язали, видали новий протигаз, дали хліба з товсто намащеним червоним мармеладом і трохи води. Санітар піклувався про мене, як батько.

А тим часом вже насувалися англійці. Стрибками наближалися і ховалися у вирвах. Знадвору долинали крики й вигуки.

Раптом, від чобіт до каски заляпаний глиною, увірвався якийсь молодий офіцер. То був мій брат Ернст, якого штаб полку ще напередодні поховав. Ми привіталися, трохи ошелешено й зворушено усміхаючись. Він роззирнувся і занепокоєно подивився на мене. На його очах виступили сльози. Хоч ми й належали до одного полку, та все ж ця зустріч на незмірному ратному полі була якимось чудом, потрясінням, і спогад про неї завжди був сповнений благоговіння. Через кілька хвилин він кудись відійшов, а потім привів останніх п'ятеро людей своєї роти. Мене вклали на плащ-палатку, проселили через шнури молоденьке деревце і понесли з поля бою.

Носії мінялися по двоє. Маленька процесія металася то вправо, то вліво, зиґзаґами ухиляючись від безкінечної зливи снарядів. Змушені швидко укритися, вони кілька разів кидали мене, так що я з усього маху падав на дно вирви.

Нарешті ми дісталися до обкладеного бетоном і бляхою бліндажа, що носив чудернацьку назву «Колумбове яйце». Мене занесли вниз і поклали на дерев'яний лежак. У приміщенні мовчки сиділи два незнайомі мені офіцери й вслухалися в ураганний концерт артилерії. Один був, як я пізніше довідався, лейтенант Бартмер, другий — фельдшер на ім'я Гельмс. Жоден трунок ніколи не смакував мені більше, ніж суміш дощівки з червоним вином, яку він мені націдив. Тут мене охопив жар. У важкій дихавиці я хапав ротом повітря, мене, як у страшному сні, гнітило уявлення, що бетонна стеля бліндажа налягає мені на груди, і я кожним вдихом мушу її двигати.

Увійшов, геть захеканий, асистент лікаря Кеппер. Він біг, гнаний снарядами, через поле бою. Упізнав мене, нахилився, і я побачив, як його лице розплилось у заспокійливій усміхненій гримасі. За ним увійшов командир мого батальйону. І оскільки він, цей суворий чолов'яга, легко поплескав мене по плечі, я не втримався від посмішки, бо мені спала думка, що зараз увійде сам кайзер і спитає, як я себе почуваю.

Ці четверо чоловіків посідали разом, пили з похідних кубків і перешіптувалися. Я зауважив, що якусь мить вони говорили про мене, бо почув окремі слова, як-от «брати», «легеню», «поранення», про зв'язок між якими пізніше роздумував. Потім вони вже вголос заговорили про становище на полі бою.

І тоді у смертельне виснаження, в якому я перебував, проникло якесь відчуття щастя, яке все росло й росло й трималося багато наступних тижнів. Я думав про смерть — і ця думка анітрохи мене не бентежила. Все, що зі мною діялось, видалося дивовижно простим, і зі свідомістю «Ти в порядку!» я зісковзнув у сон».

4 серпня 1917 ми висіли з потяга у знаменитому Марс-ля-Турі. Сьому й восьму роти розташували в Донкурі, де нам випало кілька спокійних, затишних днів. Ось тільки куці раціони дещо бентежили мене. Було суворо заборонено добувати їжу в полях; та все одно, польові жандарми мало не щоранку доповідали мені про кількох людей, яких вони затримали за нічним вибиранням картоплі, й мені нічого не залишалося, як їх карати: «за те, що дали себе впіймати», як звучало моє — та аж ніяк не офіційне — пояснення.