За кілька днів я отримав з лазарету в Ґельзенкірхені листа від Фріца. Він писав, що рука, мабуть, так і залишиться нерухомою, а легеня — дірявою.
Я запозичу з його нотаток один уривок, який доповнює мою розповідь і наочно передає враження новачка, вкинутого у вир матеріальної битви:
«До штурму готуйсь!» Обличчя командира моєї чоти схилилося над маленькою печеркою. Троє людей біля мене перервали розмову і, лаючись, вибралися на поверхню. Я встав, міцніше натягнув каску й вийшов у сутінки.
Було туманно й прохолодно; картина тим часом змінилася. Артилерійський вогонь розсіявся і тепер з глухим гуркотом перемістився на інші ділянки велетенського поля битви. Літаки деренчали в повітрі й заспокоювали злякано зведені очі великими залізними хрестами, намальованими на нижній поверхні крила.
Я ще раз побіг до криниці, яка серед попелу та руїн якимось дивом залишалася чистою, і наповнив свою флягу.
Бійці роти шикувалися чотами. Я поспіхом причепив до пояса чотири ручні гранати й рушив до свого загону, з якого двох чоловік не було на місці. Ледве встигли записати їхні імена — як все раптом прийшло в рух. Рядами по одному чоти рушили всіяною вирвами місцевістю, огинали балки, тулилися до живоплотів і, брязкаючи і гримлячи, насувались на ворога.
Атаку вели два батальйони; разом з нами був задіяний батальйон сусіднього полку. Наказ був короткий і зрозумілий. Англійські підрозділи, що проникли за канал, мають бути відкинуті назад. Моїм завданням у цій операції було лежати з роєм спереду на зайнятій позиції та стримувати контрудар.
Ми підійшли до руїн якогось села. Над жахливо понівеченою рівниною Фландрії стриміли, чорні й розтрощені, стовбури поодиноких дерев — рештки великого лісу. Повітрям тяглися велетенські клубища диму, закриваючи вечірнє небо тяжкою, похмурою заслоною. Над голою землею, розтерзаною немилосердно знову й знов, нависали, мляво перекочуючись, ядучі, жовті й брунатні, гази.
Пролунав наказ готуватись до газів. У цю мить розпочався страшний вогонь — англійці помітили наш наступ. Земля злітала шипучими фонтанами, а град осколків молотив по землі. На якусь мить всі завмерли, а тоді сипонули врозтіч. Я ще раз почув голос командира нашого батальйону, ротмістра Бекельманна; надриваючи горло, він викрикував якийсь наказ, якого я так і не зрозумів.
Мої люди десь зникли. Я опинився в якійсь іншій чоті й разом з іншими мчав до руїн села, яке невблаганні снаряди змели дощенту. Ми вихопили протигази.
Всі кинулись на землю. Ліворуч від мене клякнув лейтенант Елерт, офіцер, якого я знав ще зі Сомми. Поряд з ним, роззираючись, лежав якийсь підофіцер. Потуга заслонного вогню була страхітлива; зізнаюся, вона перевершила найсміливіші мої сподівання. Перед нами палахкотіла жовто-вогненна стіна; грудки землі, шматки цегли й залізні уламки зливою сипалися, викрешуючи з наших касок яскраві іскри. Я мав відчуття, ніби дихати стало тяжче, і що в цій насиченій масивним залізом атмосфері легеням бракує повітря.
Довго я вглядався в цей палахкотливий відьомський казан, чию видиму межу окреслював вогонь, що виривався з цівок англійських кулеметів. Тисячоголосий рій куль, що злітали на нас, був нечутний для вуха. Я зрозумів, що наш наступ, підготовлюваний півгодинним ураганним вогнем, цією несамовитою відсіччю розбитий вже в зародку. Двічі з коротким проміжком несамовитий гуркіт поглинув це шумування. Рвалися міни найважчих калібрів. Цілі гори уламків злітали в повітря, здіймалися вихором і з пекельним гуркотом сипались вниз.
На вимогливий крик Елерта я подивився направо. Він підняв ліву руку, змахнув і стрибнув уперед. Я з трудом підвівся і побіг за ним. Стопи все ще горіли вогнем, втім, пронизливий біль трохи вщух.
Не встиг я зробити й двадцяти кроків, як мене, що вискакував з чергової вирви, засліпило пекуче світло шрапнелі, яка розірвалася на триметровій висоті за неповних десять кроків попереду. Я відчув два тупі удари в груди й плече. Рушниця сама собою випала з рук, голова відкинулась назад, я повалився й скотився у вирву. Невиразно почув голос Елерта, який крикнув на бігу: «Цей вже готовий!»
Йому не судилося дожити до кінця наступного дня. Прорив провалився, і при відступі його вбили з усіма його супутниками. Постріл у потилицю забрав життя цього відважного офіцера.
Коли я отямився з довгої непритомності, довкола все трохи вляглося. Я спробував підвестися, адже лежав головою донизу, але відчув сильний біль у плечі, підсилюваний кожним рухом. Дихання було поверхове й пришвидшене, легені ніяк не могли набрати досить повітря. «Рикошетом легені й плече», подумав я, пригадуючи, як дістав два тупі, безболісні удари. Я відкинув усе штурмове спорядження й портупею і, в стані цілковитої байдужості, також протигаз. Каски не зняв, а флягу почепив до гачка на талії шинелі.
Читать дальше