Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Наш відрізок витворював виступ у формі півмісяця перед каналом Сен-Кантен, позаду лежала знаменита «позиція Зіґфрида». Для мене так і залишилось загадкою, чому ми мусили залягати у вузьких, погано облаштованих крейдяних окопах, коли за спиною в нас була велетенська й міцна цитадель.

Передова в'юнилася луками, із затінками невеличких гайків, що вже вбралися у ніжні барви провесні. Можна було безкарно пересуватися перед і позаду окопів, бо позицію забезпечували численні, висунуті далеко вперед польові пости. Ворогові наші пости були скалкою в оці, й в окремі тижні не минало й ночі, коли б він хитрістю чи силою не намагався вигнати звідти наші невеличкі залоги.

Втім, перший наш позиційний період проминув у приємному спокої; погода була така гарна, що теплими ночами ми спали просто на траві. 14 травня нас підмінила восьма рота, й ми, залишивши праворуч охоплений полум'ям Сен-Кантен, відійшли до нашого місця відпочинку Монбреен, великого села, що наразі мало постраждало від війни й могло запропонувати доволі зручні квартири. 20-го ми як резервна рота вийшли на «позицію Зіґфрида». То був суцільний літній відпочинок; вдень ми сиділи в численних, облаштованих у схилі альтанках, або ж купалися чи веслували в каналі. За цей час я, випроставшись у траві, з великою насолодою прочитав цілого Ариосто [29] Ариосто — Лудовіко Ариосто (італ. Ludovico Ariosto; 1474–1533) — італійський поет епохи Відродження, автор поем і комедій, написаних латиною на класичні сюжети. Найвідомішим його твором вважається героїчно-комічна поема «Шалений Роланд» («Orlando Furioso»). .

Недоліком таких взірцево-показових позицій є часті відвідини начальства, які власне в стрілецьких окопах істотно порушують затишок. Утім, моє ліве крило, що межувало з уже добряче «надгризеним» селом Белленґліз, аж ніяк не могло нарікати на брак вогню. Першого-таки дня одного з моїх бійців шрапнеллю поранило в праву сідницю. Коли я на це повідомлення поспішив до місця нещастя, він уже, цілком задоволений, сидів, чекаючи санітарів, на лівій своїй половині, попивав каву й заїдав велетенським окрайцем хліба з мармеладом.

25 травня ми замінили дванадцяту роту на фермі Рікеваль. Ця ферма, колишній великий маєток, слугувала місцем перебування почергово одній з чотирьох позиційних рот. Звідти повинні були забезпечуватися підрозділами розкидані по тилу три кулеметні гнізда. Ці згруповані за позицією в шаховому порядку опорні пункти являли собою перші спроби гнучкішого захисту.

Ферма лежала щонайдалі півтора кілометри за передовою; однак її споруди, оточені густим парком, залишалися неторканими. Також, оскільки штольні ще тільки належало викопати, вона була вельми густо заселена. Квітучі алеї глоду в парку й чарівні околиці надавали нашому існуванню, попри близькість фронту, принаймні відгомону тієї безхмарної сільської ідилії, на якій так добре знаються французи. В моїй спальні угніздилася ластів'яча парочка, яка вже з самого ранку галасливо заходилась годувати своє ненаситне потомство.

Вечорами я брав з кутка ціпок і мандрував уздовж вузьких польових доріг, що дугою звивалися по пагорбистих ландшафтах. Запущені поля були вкриті квітами з гарячішими й дикішими ароматами. Подекуди при дорозі стояли поодинокі дерева, під якими, мабуть, в мирний час, зупинялися перепочити селяни. Вкриті білим, рожевим чи темно-червоним квітом, ніби чудовні видива посеред пустки. Війна огорнула образ цього краєвиду героїчним і тужливим світлом, не зруйнувавши його чару; це квітуче буяння п'янило й сяяло навіть більше, ніж будь-коли.

Посеред такої природи йти в бій завжди легше, ніж у мертвих, холодних краєвидах зими. Тут навіть найпростішій душі приходить усвідомлення, що життя окремої людини вкорінене глибше, а її смерть не є кінцем.

30 травня цій ідилії для мене прийшов кінець, бо командування четвертою ротою знову перебрав виписаний з лазарету лейтенант Фоґеляй. А я подався до моєї давньої Другої роти на передову.

Наш відрізок від Римської дороги й до так званої артилерійської траншеї займали дві чоти; командир роти з третьою і четвертою чотами стояв за невеличким схилом десь за двісті кроків позаду. Там височіла крихітна, дощана будка, де ми з Кіусом облаштувалися в надії на недолугість англійської артилерії. Одним боком вона тулилась до невеличкого схилу, що перебігав у напрямку обстрілу, трьома іншими підставлялася ворогові. Щоднини, коли налітало «вранішнє привітання», чутно було приблизно такі діалоги, що розгорталися між власником верхнього й нижнього лежака: