Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

У найвищій напрузі вдивлялись ми в темне узлісся. Почало світати, над лугом здіймався легенький туман.

І тут нам відкрилася картина, яку годі вже можна було побачити у цій війні далекобійної зброї. З темряви підліску виокремилась вервечка тіней і виступила на відкриту галявину. П'ять, десять, п'ятнадцять, цілий ланцюжок. Тремкі руки зняли запобіжники. Ось вони вже за п'ятдесят метрів, за тридцять, за п'ятнадцять… Вогооонь! Кілька хвилин ляскали рушниці. Іскри сипались, коли брязкі свинцеві зерна вдаряли у зброю чи каски.

Раптом крик: «Увага, злівааа!» Зграйка нападників мчала на нас зліва, попереду якийсь велетень, що, з револьвером у витягнутій вперед руці, вимахував білою булавою.

«Лівий рій, розвернутись вліво!»

Люди згуртувалися і навстоячки зустріли прибульців. Кілька ворогів, серед них і поводир, повалились під похапцем випущеними пострілами, інші зникли так само швидко, як і з'явилися.

Це був момент для наступу: з прикріпленими багнетами й лютим «Уррааа!» ми штурмували лісок. Ручні гранати полетіли у сплутані хащі, й уже за мить ми знов були єдиними розпорядниками нашої польової вахти, щоправда, так і не впіймавши спритного ворога.

Ми зібралися на прилеглому житньому полі й витріщались один на одного блідими, невиспаними обличчями. Сонце зійшло осяйне. Спурхнув жайвір і дратував нас своїм тьохканням. Все це було примарним, ніби після ночі, проведеної за гарячковою картярською грою.

Простягаючи один одному фляги й припалюючи цигарки, ми чули, як противник із голосними зойками поранених віддаляється яром. Якусь мить ми могли навіть бачити цю процесію, але, на жаль, недостатньо довго, аби піддати їм ще навздогін.

Я вирішив обійти поле бою. З галявини доносилися чужорідні вигуки й крики болю. Ці голоси нагадували квакання жаб, чутне на галявинах після бурі. У високій траві ми виявили кількох мерців і трьох поранених, які, спершись на руки, благали пощади. Здавалось, вони були твердо переконані, що ми їх зараз прикінчимо.

На моє питання: « Quelle nation? » один відповів: « Pauvre Radschput! » [31] «Quelle nation?» — «Pauvre Radschput!» (франц.) — «Якої національності?» — «Нещасний раджпут!» Раджпути — в середньовічній Індії військово-феодальна каста, нині — етно-станова група в Пакистані й північній Індії.

Отож, перед нами були індійці, що приїхали за тридев'ять морів, аби на цьому богом забутому клаптику землі розтрощити собі черепи об ганноверських стрільців.

Ці крихкі чоловічки були в жахливому стані. На таких близьких відстанях піхотний постріл набуває розривної дії. Почасти їх влучило вдруге, коли вони вже лежали на землі, так що слід від кулі тягнувся уздовж усього тіла. Кожному перепало щонайменше по дві кулі. Ми підібрали їх і понесли до нашого окопу. Оскільки вони верещали, мов поросята на рожні, мої хлопці заткали їм рот і грозили кулаком, від чого їх страх ще посилювався. Один дорогою помер, але його все ж понесли далі, бо за кожного полоненого, живого чи мертвого, належалася винагорода. Решта двоє намагалися завоювати нашу прихильність, невпинно вигукуючи: « Anglais pas bon! » [32] «Anglais pas bon!» (франц.) — «Англійці — погані!» Чому ці люди говорили французькою, я так і не втямив. У цій процесії, де зойки полонених зливалися з нашим торжеством, було щось страшенно архаїчне. То вже була не війна — то був якийсь прадавній образ.

В окопі нас із тріумфом зустріла рота, яка чула шум битви і, прийнявши на себе важкий загородний вогонь, належно оцінила нашу здобич. Тут мені вдалося трохи заспокоїти наших бранців, яким про нас, здається, понарозповідали страшних речей. Вони почали помаленьку відходити й назвали свої імена; один називався Амар Сінх. Вони були уланами Першого Аріанського, добірного полку. А тоді разом із Кіусом, який відразу зробив півтузіня знимків, я повернувся до нашої хижки й дозволив йому на відзначення цього дня приготувати мені яєчню.

Наша невеличка сутичка була згадана в денному наказі по дивізії. У складі двадцяти чоловік ми переможно протистояли загонові, що значно перевершував нас чисельністю і вже був зайшов нам у спину; незважаючи на отриману вказівку відступати, якщо сили нападника перевищуватимуть наші. Та серед нудьги позиційної війни я надто вже нетерпляче чекав такої нагоди.

До речі, з'ясувалося, що, крім нашого пораненого, ми втратили ще одного бійця, який загадковим чином зник. Йшлося про солдата, що ледве вже був придатний для польової служби, бо попереднє поранення викликало в ньому хворобливу боязнь. Ми похопились за ним щойно наступного дня; припускаю, від страху він кинувся у збіжжя, і там його спіткала куля.