Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Залога зайняла казарму, офіцерів розселили на рю де Ліньєр. За час нашого перебування ця вулиця набула вигляду студентської дільниці; повсюдні перегукування через вікна, нічні горлання і маленькі пригоди — ось речі, які нас займали.

Щоранку ми ставали до муштри на великому плацу знаменитого згодом села Фонтен. Служба мені була до смаку, бо полковник фон Оппен довірив мені набрати й вишколити штурмовий загін. До нього зголосилося багато добровольців, серед яких я надавав перевагу моїм супутникам з розвідувальних загонів і патрульних вилазок. Оскільки йшлося про нові форми ведення війни, я сам накидав статут.

Моє житло було вигідне; рідко коли господарі, привітне подружжя ювелірів Плянко-Бурльон, дозволяли мені пообідати, не пославши нагору чогось смачненького. Вечорами ми сиділи за філіжанкою чаю, грали в триктрак і теревенили. Особливо часто, звісно, обговорювали важке для відповіді питання, чому люди взагалі воюють.

В такі години сердешний мсьє Плянко розважав мене, переповідаючи витівки повсякчас дозвільних і дотепних міщан Камбре , які в мирні часи наповнювали вулиці, винарні та ярмарки лунким реготом, а мені жваво нагадували неповторного «дядечка Беньяміна».

Скажімо, один дотепник розіслав усім горбаням в околиці вимогу з'явитися до нотаря у важливій, пов'язаній зі спадком справі. А тоді, у призначену годину, разом з кількома приятелями, потішався з вікна навпроти видовищем, коли сімнадцять розлючених і верескликих кобольдів напосідали на бідолашного нотаря.

Незлецькою видалася також історія старої калоші, що мешкала навпроти й вирізнялася химерно вигнутою набік лебединою шиєю. Двадцять років тому вона, ще дівчиною, була відома через своє нестримне прагнення будь-що вийти заміж. Шестеро юнаків умовилися, і кожен узяв з неї охоче даний дозвіл просити батьків її руки. Наступної неділі до будинку під'їхала велетенська карета, в якій сиділи всі шестеро женихів, кожен з букетом квітів у руці. Нажахана красуня замкнулася в домі, в той час як наречені на потіху сусідам виправляли на вулиці всілякі безчинства.

Або ось ще така історійка: приходить на базар відомий своїм гострим язиком камбреєць і питає селянку, показуючи на м'який, круглий і апетитно посипаний тримбулькою плесканик сиру:

— Що коштує цей сир?

— Двадцять су, прошу пана!

Він дає їй двадцять су.

— Себто, сир тепер мій?

— Певно що Ваш, пане!

— Тобто, я можу зробити з ним усе, що заманеться?

— Але ж ясна річ!

Ляп! — Він жбурляє їй сир в лице і йде собі геть.

25 липня ми попрощалися з цим милим містечком і поїхали на північ, у Фландрію. З газет ми знали, що там уже тижнями лютує артилерійська бійня, яка перевершила навіть битву на Соммі якщо не абсолютною щільністю, як під Ґільмоном чи Комблем, то, в кожному разі, засягом.

У Стадені нас під далекий грім канонади висадили, і ми рушили маршем через цю невідому для нас місцевість, у бік Онданклаґера. Обабіч прямісінької, як шнурок, військової дороги зеленіли родючі, підвищені, мов грядки, поля і соковиті, оточені живоплотами левади. Широко розсіяні лежали доглянуті селянські двори з низенькими солом'яними стріхами чи дахівкою, на їхніх мурах сушилися жмутки тютюнового листя. Люди, що зустрічалися нам на шляху, були фламандського покрою, розмовляли грубою мовою, що нагадувала нашу рідну говірку. Пополудень ми провели в хуторських садах, невидимі для ворожих літаків. Час від часу зі здалеку чутним гурчанням над нашими головами пролітали велетенські снаряди, випущені з корабельних гармат, і падали десь поблизу. Один з них влетів у маленький струмок, яких тут було в достатку, й забив кількох бійців з 91-го полку, що якраз там купалися.

Надвечір я з передовим загоном відійшов на позицію резервного батальйону, щоби підготувати заміну. Ми йшли через Гутгульстерський ліс і село Кокі до резервного батальйону, дорогою нас кілька разів «збивали з кроку» важкі снаряди. В темряві я почув голос якогось ще не обізнаного в наших звичаях рекрута: «А лейтенант, той взагалі ніколи на землю не падає».

«Він уже тертий калач, — повчав його хтось із штурмового загону. — Коли надлетить такий, як треба, першим кинеться».

Ми ховалися в укриття лише тоді, коли це справді було необхідно, зате тоді вже прожогом. Втім, ступінь необхідності може визначити лише досвідчений боєць, який нутром відчуває точку падіння снаряда ще перш, ніж новачок взагалі вчує легесеньку вібрацію повітря, що віщує наближення. Аби краще чути, в небезпечних ділянках я міняв каску на картуз.