Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Я склав перелік цінних предметів, які ми знайшли при них. То було моторошне заняття. Свічки червонясто миготіли крізь густі випари, а чоловіки простягали мені гаманці й срібні предмети, як у якомусь потаємному, темному дійстві. На обличчя мерців лягла дрібнесенька жовта цегельна мука, надаючи їм закляклого виразу воскових масок. Ми накинули на них покривала і, загорнувши нашого пораненого у брезент, поспішили з підвалу. Зі стоїчним гаслом: «Зціпи зуби, приятелю!» ми крізь дикий вогонь шрапнелі понесли його в санітарний пункт.

Повернувшись у домівку, я насамперед привів себе до рівноваги за допомогою шеррі-бренді. Незабаром знову посипався щільний вогонь, погнавши нас спішно до штольні, бо щойно побачений приклад дії артилерії на підвали ще й досі виразно стояв у нас перед очима.

О 5.14 вогонь за лічені секунди розрісся до нечуваної сили. Тобто наша розвідслужба правильно передбачила розвиток подій. Штольнею хилитало й трусило, як суденцем на буремному морі; довкола деренчали й лускали стіни, гуркотіли, валячись від прямих влучань, сусідні будинки.

О сьомій я впіймав світловий сигнал бригади другому батальйону: «Бригада хоче негайної ясності про становище». Ще за годину смертельно виснажений вістовий приніс мені відповідь: «Ворог захопив Арльо, парк Арльо. Задіяв восьму роту на контрудар, досі жодних повідомлень. Рохоль, капітан».

То була єдина, щоправда надзвичайно важлива звістка, яку я передав тим великим апаратом за всі три тижні мого перебування у Френуа. Тепер, коли моя діяльність раптом набула найвищої вартості, артилерія знешкодила мені майже все приладдя. Сам я сидів під вогненним куполом, мов упіймана миша. Отож, спорудження вістового пункту виявилося без сенсу; він був надто централізований.

Це несподіване пояснення допомогло мені усвідомити, чому рушничні постріли, випущені з доволі невеликої віддалі, вже якийсь час ляскають об мури.

Щойно ми довідались про великі втрати полку, як обстріл поновився з новою потугою. Кніґґе стояв останній на верхніх східцях штольні, коли грімкий вибух сповістив, що англійцям нарешті пощастило вцілити в нашу пивницю. Сумлінний Кніґґе дістав по шиї добрячою каменюкою, але поза тим не постраждав. Нагорі все було зметено. Світло дня зблискувало до нас лише крізь два стиснуті у вході штольні велосипеди. Ми чемно повернулися на найнижчу сходинку, хоча глухі струси й гримотіння каміння і далі переконували нас у ненадійності нашого сховку.

Якимось дивним дивом телеграф ще мав струм; я подав шефові дивізійної розвідки донесення про наше становище й дістав наказ разом із командою відійти в поблизьку санітарну штольню.

Тож ми спакували все найнеобхідніше і крізь другий, ще не зруйнований вихід, рушили зі штольні. Хоча я не скупився на накази з погрозами, ці мало досвідчені у війні люди телеграфної роти так ґуздралися, не наважуючись вийти з-під захисту штольні на вогонь, що й другий вихід, розмелений важким снарядом, з гуркотом завалився. На щастя, ні в кого не влучило, лиш наш песик жалібно завищав, й відтоді його вже ніколи не бачили.

Тоді, вивільнивши вхід до пивниці від велосипедів, що його перегороджували, ми навкарачки полізли через купи розвалин і крізь розлам у стіні видобулися назовні. Не затримуючись на розглядання неймовірних перемін місцевості, ми помчали на вихід із села. Не встиг ще останній вийти за браму, як будинок, влучений потужним снарядом, дістав останній «удар милості».

Місцевість між краєм села й санітарною штольнею була оточена щільним кільцем вогню. Легкі й важкі снаряди з ударними, запальними та сповільненої дії механізмами, сліпі снаряди, порожні гільзи й шрапнель з'єдналися у дикому шаленстві, що затьмарювало очі й слух. Крізь нього, оминаючи праворуч і ліворуч відьомський казан, на який перетворилося село, рвалися вперед загони підтримки.

У Френуа земляні стовпи заввишки з церковну вежу, один за одним, ніби намагаючись перевершити попередній, щосекунди здіймалися в небо. Немов за якимось чарівним велінням земля поглинала будинок за будинком; стіни кришилися, дахи западали, а голі крокви злітали в повітря, косячи сусідні дахи. Над білястими клубищами диму танцювали хмари осколків. Очі й вуха, як закляті, прикипіли до цього вихору знищення.

У санітарній штольні ми провели два дні в мучівній тісноті, бо, крім моїх людей, тут містилися ще два штаби батальйону, загони зміни й неуникненні «відсталі». Щільний рух на входах, перед якими гуло, мов біля шпарок вулика, ясна річ, не залишився без уваги. Вже незабаром по польовій дорозі, що проходила повз, із інтервалами в одну хвилину почали гупати влучно націлені снаряди, косячи численні жертви, так що крикам за санітарами не було кінця. Внаслідок цієї прикрої стрілянини я недорахувався чотирьох велосипедів, які ми поставили коло входу до штольні. Їх, вигнутих химерними покручами, рознесло на всі чотири сторони.