Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Сяк-так розташувавши людей і коней, я подався на пошуки житла для себе, проте все до найменшого закутка було вже зайняте. Врешті уряднику інтендатури спала вельми слушна думка запропонувати мені своє ліжко, оскільки він і так мусив чергувати на телефоні. Я, як був, у чоботях зі шпорами, кинувся на те ліжко, а він ще встиг розповісти, що англійці відвоювали в баварців височину Вімі й добрячий шмат території. За всієї його гостинності я все ж ясно відчув, що перетворення тихого етапного сільця на місце зустрічі бойових загонів йому вкрай осоружне.

Наступного ранку батальйон помарширував назустріч грому канонади аж до села Френуа. Там я дістав наказ облаштувати спостережний пункт. Разом з кількома людьми я підшукав на краю села будиночок, в даху якого наказав пробити дозорний отвір з виглядом на фронт. Житлові покої ми перенесли до підвалу, при прибиранні якого запопали цілий мішок картоплі — вельми доречний додаток до нашого вкрай куцого раціону. Тож Кніґґе тепер щовечора готував мені картоплю в мундирах із сіллю. До того ж Горнік, який разом із польовою вартою утримував уже звільнене село Віллерваль, із поспішно залишених припасів якогось провіантного складу прислав мені в товариський дар велику бляшанку паштетівки та кілька пляшок червоного вина. Я негайно вислав за здобиччю експедицію, споряджену дитячими візочками й подібними засобами пересування, проте, на жаль, вона була змушена повернутися з порожніми руками, бо англійці вже оточили той край села щільними лініями стрільців. Згодом Горнік розповідав мені, що коли знайшли цей склад червоного вина, то в селі, яке вже перебувало під обстрілом, завирувала так розгульна пиятика, що її ледь удалося спинити. Надалі ми в таких випадках просто розстрілювали пляшки та подібний посуд з пістолета.

14 квітня я дістав завдання облаштувати в селі вістовий пункт. Для цього мені віддали в розпорядження піших зв'язкових, велосипедистів, телефони, світлову сигналізацію і наземний телеграф, поштових голубів, та ще й ланцюжок світлових постів. Увечері я підшукав собі відповідний підвал із розбудованою штольнею, а тоді востаннє вирушив на колишнє помешкання на західному краю села. Того дня випало багато роботи, і я повернувся вимучений.

Уночі мені кілька разів здалося, що чую глухі удари й крики Кніґґе, та я був такий сонний, що лише промурмотів: «Хай собі стріляють!» і перевернувся на другий бік, хоча пилюка в кімнаті стояла стовпом, як у крейдяному кар'єрі. Наступного ранку мене розбудив небіж полковника фон Оппена, невисокий Шульц, криком: «Чоловіче, Ви що, не знаєте, що Ваш будинок розбомбили?» Коли я встав і оглянув пошкодження, то виявив, що зверху на даху розірвався важкий снаряд і зруйнував геть усі кімнати разом з оглядовим пунктом. Якби запальник був хоч трохи грубший, нас довелося б «зішкрябувати ложкою і поховати в казанку», згідно з прекрасним фронтовим висловом. Шульц розповів, як його вістовий, побачивши зруйнований будинок, начебто сказав: «Та ж тут іще вчора жив якийсь лейтенант, давайте подивимося, чи від нього щось залишилося». Кніґґе просто нетямився, як так можна міцно спати.

По обіді ми переселилися в новий погріб. Дорогою туди нас мало не забило уламками церковної вежі, яку загін саперів без найменшого вагання висадив у повітря, щоб утруднити обстріл ворожій артилерії. В сусідньому селі навіть забули попередити двох постових, що вели спостереження з вежевого люку. Якимось дивом цих людей вдалося видобути з-під розвалин живими та неушкодженими. Того передполудня в найближчих околицях злетіло на повітря понад десяток церковних веж.

Ми сяк-так облаштувалися в нашому просторому підвалі, позносивши меблі із замку й хижі, — всього, що трапилося в руки. Що не сподобалося, пішло на розпал.

В ці дні над нами розігралася низка запеклих повітряних боїв, які майже завжди закінчувалися поразкою англійців, бо над околицею кружляла бойова ескадрилья «Ріхтгофен». Часто по п'ять-шість літаків поспіль падало сторч на землю або палали, підбиті. Якось ми побачили, як пілот широкою дугою вилетів з машини й чорною цяткою канув униз. Дивитись догори, втім, теж було не зовсім безпечно: одного бійця з четвертої роти смертельно поранило в шию осколком, що прошив його зверху.

18 квітня я навідався на позицію другої роти, розташованої на фронтовій дузі, що огинала село Арльо. Боє розповів, що досі в нього один-єдиний поранений, оскільки педантичний обстріл англійців щоразу дозволяв відійти з обстрілюваних ділянок.