Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Під час однієї стоянки водій, заводячи двигун, навпіл розчавив собі великий палець. Вигляд цієї рани викликав у мене, завжди вразливого на такі речі, майже нудоту. Згадую це, бо тим дивовижніше, що вже в найближчі дні я годен був зносити вигляд навіть найтяжчих каліцтв. Ось приклад того, що в житті загальне відчуття визначає окремі враження.

Із Ле Меснілю, коли стемніло, ми помарширували в Сайї-Саїсель, де на великій галявині батальйон поскидав ранці й налаштував наступальне спорядження.

Перед нами котився і гримів артилерійський вогонь ще невіданої перед тим сили; тисячі судомних спалахів вкрили західний обрій морем полум'я. Назустріч нам невпинно сунули поранені з блідими, запалими лицями, часто їх зненацька відтісняли у придорожну канаву гармати чи колони боєприпасів, що з брязкотом проносилися мимо.

До мене зголосився вістовий з якогось вюртемберзького полку, щоб завести мою чоту у знамените містечко Комбль, де ми наразі мали стояти в резерві. То був перший німецький солдат, якого я побачив у сталевій касці, і він одразу видався мені провісником якогось чужого й суворішого світу. Сидячи біля нього в придорожній канаві, я жадібно випитував, що діється на позиції, а у відповідь дістав однотонну розповідь про висиджування цілими днями у вирвах від снарядів, без зв'язку й підхідних шляхів, про безперервні атаки, про поля трупів і божевільну спрагу, про поранених, які там конають, і таке подібне. Обрамлене сталевим краєм непорушне обличчя і цей монотонний, супроводжуваний ревищем фронту голос справили на нас моторошне враження. Всього кілька днів закарбували на посланці, що поведе нас у царство вогню, тавро, яке, здавалось, якимось невимовним чином різнило його від нас.

«Упадеш — уже не встанеш. Тут вже ніхто не поможе. Ніхто не знає, чи повернеться живим. Кожного дня атаки, але прорватися вони не прориваються. Всі розуміють: це не на життя, а на смерть».

У цьому голосі не залишилося нічого, крім великої байдужості; він був загартований вогнем. З такими мужами можна йти в бій.

Ми крокували широкою дорогою, що білою стрічкою вилася крізь темні терени в місячному сяйві, назустріч грому канонади, чиє всепоглинаюче ревище ставало усе незмірнішим. Облиш надію, хто сюди потрапив! [16] «Облиш надію, хто сюди потрапив» («Lasciate ogni speranza, voi ch'entrate» — італ.) — надпис над входом до пекла з поеми італійського поета епохи Відродження Данте Аліґ'єрі «Божественна комедія» (Пекло, пісня III, 9) Що надавало цьому краєвиду особливо похмурого лику, то це обставина, що всі його дороги світлими жилами лежали відкритими в місячному сяйві й що на них не було видно жодної живої істоти. Ми крокували, ніби мерехтливими доріжками опівнічного цвинтаря.

Вже незабаром справа й зліва від нашого шляху розірвалися перші снаряди. Розмови притихли, а врешті й остаточно зійшли нанівець. Усі вслухалися в наростаюче завивання снарядів з тією дивовижною напругою, яка гранично вигострює слух. Першим неабияким випробуванням для нас стало проходження через Фрежікюр-Ферм, невеличку групу будиночків перед цвинтарем в Комблі. Там мішок, у який був узятий Комбль, затягнувся найтугіше. Кожен, хто хотів увійти в місто або вийти з нього, мусив пройти тут; відтак саме на цю життєву артерію і був скерований, мов промені побільшуваного скла, невпинний і найтяжчий вогонь. Наш провідник уже підготував нас до цієї фатальної тіснини; ми пробігли крізь неї підтюпцем, бачачи як усе довкола з гуркотом валиться.

Понад руїнами завис, як і на всіх небезпечних ділянках цього терену, тяжкий трупний сопух, бо вогонь тут був такої сили, що полеглими вже ніхто не переймався. Ми бігли достоту наввипередки зі смертю, і коли я на бігу зачув цей запах, мене це анітрохи не здивувало — він просто був складовою частиною цієї місцевості. До речі, цей важкий, солодкавий повів аж ніяк не був лише огидний; окрім усього, нерозривно злитий з ядучими випарами вибухівки, він мав властивість викликати якусь мало не ясновидницьку прозірливість.

Тут — і за всю війну, властиво, тільки в цій битві — я достеріг, що є якийсь такий вид жаху, чужого, мов незвідана земля. Так що в такі миті відчував не страх, а якусь натхненну, майже демонічну легкість; також накочувались раптові напади сміху, який годі було приборкати.

Від Комбля, наскільки нам у темряві вдалося розгледіти, залишився один скелет людського поселення. Купи потрощеної деревини між руїнами і порозкидане на шляху домашнє начиння виказували, що руйнації зовсім недавні. Перебравшись через численні гори уламків, тим хуткіше, що нас підганяли шрапнельні снаряди, ми добралися до місця розквартирування — великого, зрешеченого дірами будинку, який ми з трьома роями обрали собі на житло, в той час як решта два облаштувались у підвалі руїни навпроти.