Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Щойно розвиднілося, на низькому польоті надлетів англієць, стерв'ятником кружляючи над нами, поки ми втікали в нори, щоб там скулитися. Та гостре око розвідника, мабуть, таки угледіло нас, бо невдовзі згори, короткими проміжками, вже завили протяжні, глухі сирени. Вони скидалися на клич якоїсь казкової істоти, що немилосердно ширяє над пустелею.

Небавом якась батарея, схоже, прийняла ці сигнали. Важкі снаряди низької траєкторії один за одним заревли з неймовірною потугою. Ми бездіяльно причікнули в наших сховках, час від часу то припалюючи сигару, то знов її викидаючи, готові, що нас будь-якої миті засипле землею. Рукав Шмідтової шинелі розпанахало великим осколком.

Відразу після третього удару мешканця нори поряд з нашою потворним вибухом засипало. Ми негайно його відкопали; та все одно, тиск земляної маси виснажив його до смерті, його лице запалося і стало схоже на голий череп. То був єфрейтор Зимон. Ця халепа його навчила: коли вдень люди ховалися, побачивши літак, чутно було його гнівний голос і видно кулак, що грозив з отвору завішеної брезентом лисячої нори.

О третій пополудні надійшли мої постові зліва й повідомили, що вже не можуть встояти, бо їх нори зім'яли. Довелося мені вжити весь мій командирський вплив, аби повернути їх на місце. Втім, я й сам перебував в найнебезпечнішому місці, а це додає авторитету.

Десь по десятій вечора на лівому крилі полку почалася вогневий шквал, що за двадцять хвилин перекинувся і на нас. Незабаром ми вже цілком були повиті димом і курявою, проте більшість снарядів падали або тут же попереду, або позаду траншеї, якщо тільки можна так величати нашу зім'яту заглибину. Під час цього урагану, що шумував довкола, я обійшов відрізок нашої чоти. Бійці насадили баґнети. Вони стояли в кам'яній нерухомості, з рушницями в руках, на передньому схилі яру, втупившись у передній край. Час від часу, в спалаху ракети, я бачив цілі ряди сталевих касок, цілі ряди блискучих клинків, і мене наповнювало відчуття незнищенності. Нас можна було змолоти, але не здолати.

В сусідній чоті зліва фельдфебель Гок, той невдаха-мисливець на щурів з Монші, хотів випустити білу світлову ракету, але помилився, і червоний сигнал заслінного вогню засичав, підхоплений зусібіч, у небо. Тут же заговорила наша артилерія, аж серце тішилося. Один гаубичний снаряд за другим спадали, завиваючи, з високості, і на передньому краю розліталися на скалки та іскри. Суміш пороху, ядучих газів та випарів підкинутих трупів валила з вирв.

Після цієї оргії нищення вогонь знову пригас до звичного рівня. Один хибний порух однієї людини запустив усю цю потужну машинерію.

Невдаха Гок: тієї-таки ночі він, заряджаючи пістолет, випустив собі ракету в халяву чобота, з важкими опіками його винесли.

Наступного дня падав сильний дощ, але нас це навіть втішило, бо ж після того, як пилюку прибило, відчуття сухості в роті було вже не таке нестерпне, та й великих синьо-чорних мух, що величезними згустками, наче перкалеві подушки, збиралися на сонячних місцях, не стало. Майже увесь день я просидів на долівці моєї лисячої нори, курив і їв — попри все, що діялося навколо — з неабияким апетитом.

Наступного передполудня стрільцеві Кніке з моєї чоти рушничним пострілом не знати звідки пробило груди, куля зачепила й спинний мозок, так що йому відняло ноги. Коли я підійшов подивитися, що з ним, він спокійно лежав у норі, як людина, що звела свої порахунки зі смертю. Увечері його несли крізь артилерійський вогонь, так що коли носії раптом мусили пірнути у сховок, він зазнав ще й перелому ноги. Він помер у перев'язочному пункті.

Пополудні мене закликав один боєць з моєї чоти і, перекинувши гвинтівку через відірвану ногу якогось англійця, закликав вести прицільний вогонь по залізничній станції в Ґільмоні. Неглибокою підхідною траншеєю там поспіхом просувались вперед сотні англійців, не надто зважаючи на слабкий вогонь рушниць, який я негайно наказав скерувати на них. Це видовище було вельми показове для нерівноваги засобів, якими ми боролися. Якби ми наважились на таке, наші підрозділи розстріляли б за лічені хвилини. В той час як по нашому боці не виднілося жодного аеростату, по тому боці їх великим, яскраво-жовтим гроном згромадилося відразу понад тридцять. Невсипним арґусовим оком вони стежили за кожним порухом на цій розтовченій місцевості, щоб відразу скерувати туди залізний град.

Увечері, коли я видавав пароль, мені в живіт з дзижчанням втелющився великий осколок снаряда, на щастя вже на вильоті своєї траєкторії; сильно дзенькнувши об пряжку, він упав на землю. Це заскочило мене так зненацька, що допіру стурбовані оклики супутників, які простягали мені свої польові фляги, дозволили усвідомити всю небезпеку того, що сталося.