Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

А тоді ми рушили, шерегом по одному. Всі одержали наказ обов'язково триматися переднього. Тут же на виході з містечка наш командир зрозумів, що заблукав. Під сильним шрапнельним вогнем ми були змушені повертатися. А тоді, здебільшого підтюпцем, уздовж викладеної як орієнтир, посіченої тепер на дрібні клаптики білої стрічки — через відкрите поле. Часто нам доводилося, власне в найгірших місцях, зупинятися, коли командир губив напрям. І при цьому, для забезпечення зв'язності, було заборонено лягати.

Попри те, раптом кудись зникли перша і третя чота. Вперед! В потужно обстрілюваному яру згромадились загони. Лягай! Огидно настирливий запах дав нам зрозуміти, що цей перехід поглинув уже багато жертв. По смертельно небезпечній перебіжці ми досягли другого яру, де причаївся бліндаж командира бойових об'єднань, заблукали й повернулися в нестерпній тисняві переполошених людей. Щонайвище за п'ять метрів від нас із Фоґелем з глухим вибухом на задній насип упав середнього калібру снаряд, закидавши нас велетенськими грудами землі. Спиною перебіг смертельний холод. Врешті провідник, зорієнтувавшись на прикметну купу трупів, знову знайшов шлях. Один з цих полеглих, мов розп'ятий, лежав на крейдяному схилі — яка уява винайшла би відповідніший до цього краєвиду дороговказ?

Вперед! Вперед! Люди падали на бігу, а ми їм грізно наказували вичавити зі знеможених тіл останні сили. Поранені з криками про допомогу, на які ніхто не зважав, валились обабіч у вирви від снарядів. Далі, з невідривно прикутим до переднього поглядом, ми пішли утвореною ланцюжком велетенських вирв, завглибшки по коліно, траншеєю, де мертві тісно лежали один попри одного. З нехіттю ступала нога на м'які, піддатні тіла, чиї обриси приховувала від ока пітьма. Поранених, які падали на шляху, спіткала така ж доля: вони були затоптані чобітьми тих, хто поспішав далі.

І всюди цей солодкавий запах! — Мій вістовий, маленький Шмідт, супутник в не одній небезпечній вилазці, раптом захитався. Я вирвав йому з руки рушницю, а цей молодець навіть тепер ще пробував пручатися.

Нарешті ми досягли передової, зайнятої тісно скорченими в норах людьми, чиї безбарвні голоси аж затремтіли на радощах, коли вони зрозуміли, що прийшла заміна. Якийсь фельдфебель-баварець зі скупими словами передав мені командування відрізком і ракетницю.

Відрізок моєї чоти творив праве крило полкової позиції і складався з плаского, розбитого заглибинами ярку, який зліва за кілька сот кроків від Ґільмону, а справа трохи ближче від Буа де Трон врізався у відкритий терен. Від сусіднього угрупування праворуч, 76 піхотного полку, нас відділяв незайнятий простір завширшки з п'ятсот кроків, в якому із-за надзвичайно потужного вогню ніхто не міг перебувати.

Баварець-фельдфебель раптом кудись зник, і я стояв сам-один з ракетницею в руці, посеред цього моторошного, всіяного кратерами краєвиду, загрозливо й загадково вкритого клубовинням туману, що стелився землею. Позаду почувся якийсь приглушений, неприємний звук; з дивовижною незворушністю я встановив, що походив він від велетенського трупа, який вже почав розкладатися.

Позаяк я не мав ані найменшого уявлення, де може бути ворожа позиція, то вирушив до моїх і порадив готуватися до найгіршого. Ніхто не спав; ми з Пауліке і двома моїми зв'язковими провели ніч у якісь «лисячій норі» ємністю приблизно в один кубічний метр.

Коли засвітало, нашим зачудованим очам поступово відкрилось це чуже навкілля.

Траншея здавалася просто вервицею велетенських, заповнених шматками однострою, зброї та вбитими вирв; довколишні терени, скільки сягало око, всуціль зриті важкими снарядами. Ані єдиної жалюгідної билиночки не міг виявити пильний погляд. Розколошкане поле бою було страхітливе. Поміж живими захисниками лежали мертві. Відкопуючи укриття, ми виявили, що вони поскладані штабелями. Тут косило роту за ротою, що, тісно збившись, стояли в ураганному вогні. Тіла присипало здійнятими на повітря земляними масами, а на місце полеглих заступала заміна. Ось тепер наша черга.

Яр і терен позаду були всіяні німцями, терен попереду — англійцями. З насипів визирали руки, ноги й голови; перед нашими норами лежали відірвані кінцівки й мерці, на яких подекуди, щоб уникнути цього постійного вигляду спотворених лиць, накинули шинелі або плащ-палатки. Попри спеку, ніхто навіть не думав прикопати тіла землею.

Село Ґільмон, здавалося, зникло безслідно; лише біляста пляма серед поля вирв вказувала ще на ту поверхню, де на порох був розмелений крейдяник будівель. Перед нами лежав зіжмаканий, наче іграшка, вокзал, позаду — посічений на скіпки Дельвільський ліс.