Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Один вартовий раптом падає, весь залитий кров'ю. Постріл в голову. Товариші зривають в нього з мундира перев'язочний пакет і бинтують. «То вже ніц не дасть, Віллеме». «Чоловіче, та ж він ще дихає!» Тоді надбігають санітари, щоб занести його на перев'язочний пункт. Ноші сильно вдаряються об ламані поперечини. Щойно вони зникають з очей — знов усе по-старому. Хтось притрушує червону калюжу кількома лопатами землі, — і кожен йде займатися своєю справою. І тільки якийсь новачок зі зблідлим лицем стоїть, спершись до обшивки. Він силується збагнути, як усе сталося. Це ж так раптово, так жахливо зненацька, невимовно брутальний напад. Це ж неможливо, такого просто не може бути. Бідака, десь на тебе ще й не таке чигає…

Проте часто все навіть дуже мило. Дехто береться до діла з суто мисливським азартом. Зі зловтіхою знавців спостерігають вони за влученнями власної артилерії у ворожий окоп. «Сидів собі хлопчина!» «Чорт забирай, ти глянь, як порскає! Бідний Томмі! Ну, просто сплачешся». Такі люблять пальнути в бік ворога з гранатомета чи легкою міною, на превелике невдоволення страхопудів: «Чоловіче, лишись цих дурниць, нам і так перцю вистачає!» Але це анітрохи не перешкоджає їм постійно мізкувати, як би то якнайдалі запустити ручну гранату з власноруч сконструйованої катапульти або якоюсь пекельною машинкою уразити передній край. То вони проріжуть вузеньку вуличку в загородженні перед своїм постом, заманюючи через цей зручний прохід якогось благодушного клієнта просто на дуло рушниці, іншим разом прокрадуться на той бік і прив'яжуть до дроту дзвоник, а потім смикають його за довгу мотузку, зчиняючи переполох серед англійських постових. Війна для них — забава.

Годинка пообідньої кави інколи минає по-справжньому затишно. Часто хорунжому доводиться складати товариство котромусь із ротних офіцерів. Все відбувається дуже поважно, на обрусі з мішковини виблискують навіть дві порцелянові філіжанки. Потому денщик виставляє на хисткий столик пляшку та дві чарки. Розмова стає довірливішою. Дивовижно, але навіть тут немає бажанішого предмету для розмов, аніж твій ближній. Плітки буяють тут пишним цвітом, а під час пообідніх відвідин вони завзято поширюються, майже як в невеличкому гарнізоні. Командири, товариші й підлеглі стають предметами прискіпливої критики, а нова чутка миттю облітає бліндажі чотних командирів усіх шести відрізків фронту з правого по лівий фланг. І тут не зовсім без вини офіцерів-дозорців, що з біноклями й планшетками обнишпорюють усі полкові позиції. Адже позиція роти не замкнена цілковито. Тут панує жвавий рух. У тихі ранкові години з'являються штабісти, поширюючи довкола діловитість, на прикрість простому солдату, що після останньої варти тільки-но вклався на відпочинок і тут же, на застрашливий викрик: «Командир дивізії в окопі!» знов, одягнений за уставом, вилітає зі штольні. Потім приходять офіцери-сапери, фортифікатори та меліоратори — і всі поводяться так, ніби окоп був створений винятково для їхніх спеціальних завдань. Нерадо вітають й артилериста-навідника, який хоче зняти пробу загороджувального вогню: бо щойно він забереться геть зі своїм розкладним дальноміром, якого діловито, мов жук свої вусики, виставляє то тут, то там з окопу, як одразу ж заводиться англійська артилерія, і бідному піхотинцю доводиться непереливки. Згодом приходять командири передових загонів і шанцевих підрозділів. Аж до глупої ночі сидять вони в бліндажі в чотного, п'ють ґроґ, курять, грають в польську рулетку і врешті, як ті мандрівні щурі, змітають усе зі столу. Ще пізніше окопом, мов примара, вештається якийсь чоловічок, підкрадається ззаду до постових, кричить їм на вухо: «Газова атака!» і рахує, скільки секунд піде на вдягання протигазу. Це офіцер газового захисту. Посеред ночі ще хтось стукає в дошки дверей бліндажа: «Ви що, вже давите хропака? Ану, розпишіться мені тут хутенько за двадцять рогаток і шість рам для штольні!» Це прийшли з матеріального забезпечення. І отак, принаймні в спокійні дні, — суцільне ходження, так що аж з вуст нещасного мешканця штольні злітає зітхання: «Хоч би вже трохи постріляли, може, нарешті був би спокій». І справді, кілька важких гостинців сприяють підвищенню затишку; тоді ми лише поміж собою, і нам не докучає більше ця обтяжлива паперова тяганина.

«Пане лейтенант, дозвольте попрощатися, в мене за півгодини служба!» Надворі в останньому промінні сонця виблискують глиняні вали відрогів, окоп лежить уже в глибокій тіні. Незабаром злетить перша світлова ракета, вийдуть нічні постові.