Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Аж раптом перед окопом якесь шарудіння, бренькнули тихо два дроти. Мрії умент розлітаються, всі змисли загострені аж до болю. Вибираєшся на пост, стріляєш із ракетниці: ані шелесне. Мабуть, заєць або куріпка.

Часто чути, як противник вовтузиться при своїх загородженнях. Тоді мерщій стріляєш в той бік кілька разів поспіль, аж поки не спорожніє обойма. І не тільки тому, що такий наказ — ще відчуваєш при цьому якесь особливе задоволення. «От ми їх там притисли. А, може, навіть і влучив у когось». Ми теж майже щоночі прокладаємо дроти, і теж часто маємо поранених. І шлемо тоді прокльони на цих підлих свиней, англійців.

На деяких відрізках позиції, наприклад, біля підривних камер, відстань між постерунками часом не більша тридцяти метрів. Іноді тут зав'язуються особисті знайомства; і вже впізнаєш Фріца, Вільгельма чи Томмі за тим, як він кашляє, свистить чи співає. Ми обмінюємося короткими перегуками, в яких не бракує простацького гумору.

«Гей, Томмі, ти ще там?»

«Там-там!»

«Тоді забери голову, я хочу стрельнути!»

Іноді після глухого пострілу чутно ніби якийсь лопотливий посвист. «Обережно, міна!» Всі кидаються до найближчого входу в бліндаж і затамовують подих. Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета — це їх мініатюрний підвид. Вони стрілами вилітають з ворожого окопу й несуть головки з червоно-брунатного металу, який, аби легше розриватися, поділений квадратиками, як плитка шоколаду. Тільки-но в певних місцях зблисне нічний обрій, всі постові стрибають зі своїх помостів і ховаються. З довгого досвіду вони добре знають, де стоять гармати, скеровані на відрізок «С».

Нарешті світляний циферблат показує, що дві години спливли. А тепер мерщій будити зміну — і в бліндаж. Можливо, доставники їжі принесли листи, посилки чи якусь газету. Таке дивне відчуття, коли читаєш вісті з вітчизни з її мирними турботами, в той час коли мерехтливі тіні свічок шугають низьким, необтесаним перекриттям. Зчистивши тріскою з чобіт найгрубішу грязюку й зсунувши її до ніжки грубо збитого стола, вкладаюся на лежак і натягаю на голову ковдру, щоб годинки чотири «порохкати», як тут в нас це прийнято називати. Ззовні по укриттю з розміреною монотонністю луплять снаряди, по моєму обличчю й руках шастає миша, не порушуючи мого сну. Та й інша посполита живність мені не допікає, бо щойно кілька днів тому ми ретельно прокурили бліндаж.

Ще двічі мене виривають зі сну, щоб я виконав службу. В часі останньої варти ясна смужка на східному небокраї позаду нас провіщає новий день. Обриси окопу виразнішають; у сірих досвітках він справляє враження невимовної пустки. Спурхує жайвір; його щебет дратує мене. Прихилившись до поперечини, з відчуттям великого протверезіння дивлюся застигло в мертвий, огороджений дротом передній край. Ці останні двадцять хвилин просто якісь безкінечні! Нарешті в траншеї забряжчав посуд підносників, що вертаються з кавою: сьома година, нічна варта закінчена.

Йду в бліндаж, п'ю каву й миюся в бляшанці з-під оселедців. Це мене бадьорить, охота подрімати минає. Та й вже о 9-й маю розподілити свою чоту на роботи й призначити завдання. Ми справжні майстри на всі руки, окоп щоднини висуває нам тисячі вимог. Ми риємо глибокі штольні, будуємо бліндажі й бетонні бункери, готуємо дротяні загороди, влаштовуємо дренажні споруди, шалюємо, підпираємо, вирівнюємо, підвищуємо і втинаємо, засипаємо вигрібні ями, словом, самотужки залагоджуємо всі можливі завдання. А чом би й ні, хіба ж не всі стани й ремесла вислали сюди своїх представників? Що не вміє один — уміє інший. Ось недавно один шахтар, коли я колупався у штольні нашого відділення, взяв у мене з рук мотику і сказав: «Весь час треба лупати знизу, пане хорунжий, зверху це сміття саме посиплеться!» Дивно, що досі я не знав таких простих речей. Але тут, серед голої місцевості, де раптом постаєш перед необхідністю шукати захисту від снарядів, ховатися від вітру й негоди, збивати собі стіл і ліжко, будувати печі й сходи, дуже скоро вчишся користати зі своїх рук. І пізнаєш вартість праці руками.

О першій з кухні, влаштованій в одному з підвалів Монші, у великих посудинах, колишніх молочних бідонах і відрах з-під мармеладу, виносять обід. Харчування по-військовому одноманітне, зате щедре, за умови, якщо дорогою підносників не «вшкварило» і вони не повихлюпували половину. Після їжі трохи спимо або читаємо. Поволі наближаються ті дві години, що відведені для денної служби. Вони минають значно швидше, ніж уночі. Крізь бінокль або далекогляд спостерігаємо за добре відомою ворожою позицією, буває часто, й стріляємо по головах з оптичної гвинтівки, як по мішенях. Тільки не втрачати пильності: в англійця теж зірке око й добрі біноклі.