Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Відрізок «С», на якому перебувала наша рота, був найдалі з усього полку висунутий вперед. В особі нашого ротного, лейтенанта Брехта, що з початком війни приспів з Америки, ми мали людину якнайвідповіднішу для оборони такого місця. Він любив небезпеку й поліг у бою.

Життя в окопі суворо впорядковане; зараз я подам перебіг одного дня, схожого на всі інші, що тягнулися вісімнадцять місяців поспіль, якщо тільки звична перестрілка не перетворювалась у щільну завісу вогню.

День у стрілецькому окопі починається щойно з настанням присмерку. О 7 годині хтось із мого відділення будить мене з пообіднього сну, яким я запасаюся з огляду на неминучість нічної варти. Я підперізуюся, вкладаю до кобури пістолет-ракетницю, підвішую гранати й виходжу з більш-менш затишного бліндажа. При першому проходженні добре знайомого ротного відрізку пересвідчуюся, що всі постові на своїх місцях. Тихим голосом обмінюємося паролем. Тим часом вже западає ніч, і перші ракети сріблясто злітають у небо, тоді як напружені очі чіпко вглядаються у передній край. Між покиданими на укритті консервними бляшанками шарудить щур. До нього, попискуючи, приєднується другий, і вже незабаром тут аж кишить меткими тінями, що стікаються сюди зі зруйнованих сільських погребів або розстріляних штолень. Полювання на них — улюблена розвага серед нудьги постової служби. Викладаємо скибку хліба як приманку й цілимося в неї з рушниці, або засипаємо в щурячі нори пороху зі снарядів, що не вибухнули, й підпалюємо. Щурі з підсмаленим хутром з вереском вискакують назовні. Це огидні, обридливі створіння. Мені все лізе на думку їхня потаємна діяльність з осквернення трупів у льохах села. Якось, коли однієї теплої ночі я йшов через руїни Монші, їх повилазило зі сховків така сила-силенна, що земля перетворилася на живий килим, то тут, то там помережений білим хутром альбіноса. Перебралося в окопи зі зруйнованих сіл і кілька котів; вони люблять близькість людини. Великий білий котяра з простреленою передньою лапою часто нипає по нічийній території і, здається, вчащає до обох сторін.

А втім, я ж говорив про окопну службу. Ми любимо тут потеревенити, язик легко розв'язується, щоб якось заповнити темну ніч і нескінченний час. Тому я зупиняюся біля знайомого вояка або якогось підофіцера і з невсипною увагою вислуховую тисячі його абищиць. Часто мене, як хорунжого, втягає у приязну розмову черговий офіцер, якому так само маркотно. Ба, він навіть поводить себе цілком по-товариськи, говорить тихо і з жаром, викладаючи свої таємниці й бажання. А я радо на це пристаю, бо й на мене тиснуть ці тяжкі, чорні вали окопу, бо і я тужу за теплом, за чимось людським у цій моторошній самотині. Краєвид уночі випромінює якусь дивну холоднечу; і ця холоднеча духової природи. Отож починає теліпати, коли перетинаєш якусь з незайнятих ділянок траншеї, куди заходять лише патрулі; і цей мороз за шкірою переростає, коли перебираєшся за колючу загороду і входиш на нічийну землю, у легкі дрижаки з клацанням зубів. Те, як романісти описують це клацання зубами, здебільшого не відповідає правді; тут немає нічого навального, воно радше нагадує слабкий електричний струм. Часто його взагалі не помічаєш — так само, як не помічаєш розмовлянь уві сні. Й до речі, воно негайно минає, коли справді щось трапляється.

Розмова сходить нанівець. Ми потомились. Апатично прихиляємося до поперечини й втуплюємося поглядом у цигарку, що жаріє у темряві.

На морозі ми, зігріваючись, пританцьовуємо, так що тверда земля від тупоту аж бринить. У холодні ночі чути невпинний кашель, що відлунює далеко навкруги. Часто цей кашель, коли повзеш плазом в нейтральній смузі, є першою ознакою ворожої лінії. Іноді вартовий насвистує чи мугикає собі під ніс якусь пісеньку, і це справляє зловісний контраст, коли крадешся до нього з убивчим наміром. Часто йдуть дощі, тоді стоїш понуро з піднятим коміром шинелі під навісом на вході до штольні й вслухаєшся в монотонне цяпотіння крапель. А щойно зачуєш кроки начальника по мокрому днищу окопу, притьмом зриваєшся, відходиш далі, різко обертаєшся, клацаєш підборами й доповідаєш: «Підофіцер окопної служби. На ділянці нічого нового!» Бо стояти на входах до штолень заборонено.

Думки блукають. Дивишся собі на місяць і думаєш про гарні затишні дні вдома чи про велике місто десь там ген-ген, де саме в цю пору люд висипає з кав'ярень, а ряди ліхтарів освітлюють жваве нічне життя центральних вулиць. Здається, це просто тобі колись наснилося — так воно неймовірно далеко.