Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

А тепер для початку перейдемося стрілецьким окопом, таким, як він був на той час, щоб унаочнити собі деякі, неодноразово вживані мною, вирази.

Аби потрапити на передову, коротко звану «ровом», треба пройтися одним із численних підхідних шляхів або траншей, призначених для забезпечення прикритого виходу на бойову позицію. Ці окопи, часто дуже довгі, підводять до ворога, однак їх, щоб неможливо було прострілювати уздовж, викопують зиґзаґами або хвилеподібно. Після п'ятнадцятихвилинного просування перетинаємо другу лінію, що перебігає паралельно до першої, де має тривати спротив, якщо бойовий «рів» захопить противник.

Сама ж бойова траншея, як видно з першого погляду, відрізняється від тих немічних укріплень, що з'явилися на початку війни. Це вже давно не просто рів: він тягнеться на глибині у два, а той три людських зрости від поверхні землі. Тобто оборонці рухаються ним, як підошвою шахти; коли треба вести спостереження за переднім краєм або відкрити вогонь, вони приступками або широкими дерев'яними драбинами виходять на постовий поміст — довгу лаву-банкет, вбиту в землю таким чином, що той, хто на ній стоїть, на голову вистає над рівнем землі. Кожен стрілець стоїть на помості у своєму окопчику — більш чи менш укріпленій ніші, голова прикрита верствами мішків з піском або сталевим щитом. Спостереження, власне, ведеться через крихітні бійниці, крізь які просунуті дула рушниць. Великі маси землі, вибрані з рову, валом насипані позаду лінії, що одночасно формує і захист з тилу; на цьому земляному насипі встановлені кулеметні помости. З чільного боку траншеї землю, натомість, старанно усувають, аби поле для стрільби залишалося відкритим.

Перед траншеєю багатократними лініями тягнеться загородження — покручене плетиво з колючих дротів, покликане затримати нападника, аби його можна було спокійно розстрілювати з постових ніш.

Загородження поросло високими травами, бо на спустошених полях вже селиться нова, чужорідна рослинність. Дикі квіти, що зазвичай поодиноко цвітуть серед збіжжя, взяли тут гору; де-не-де вже буяють низенькі чагарі. Заросли й дороги, хоча ще виразно видніються, рясно вкриті круглими листками подорожника. В цих хащах добре почуваються птахи — куріпки, чиї дивні кличі часто чути ночами, чи жайворонки, багатоголосий спів яких з першим промінням лунає над траншеєю.

Аби бойову траншею неможливо було прострілювати з флангів, її проведено меандрами, тобто вона ніби рівномірними виступами відходить назад. Ці відведені назад відрізки утворюють траверси, звані також поперечинами, які мають затримувати постріли збоку. Тобто зі спини боєць захищений тильним траверсом, з боків — поперечинами, а передня стінка траншеї слугує йому за бруствер.

Для відпочинку призначені бліндажі, які поміж тим зі звичайних земляних нір перетворилися на справжні закриті житлові приміщення, з балковими стелями й обшитими дошками стінами. Заввишки бліндажі приблизно в людський зріст і вкопані в землю так, що підлога їх лежить врівень з підошвою окопу. Балочна стеля в них присипана зверху ще верствою землі, здатною витримати пряме влучання легких снарядів. Однак при важкому обстрілі сидиш тут, як у мишоловці, тому краще пошукати сховку в глибині штольні.

Штольні укріплені міцними дерев'яними рамами. Перша вставлена у передню стінку траншеї на висоті підошви й творить вхід до штольні; кожна наступна на дві долоні глибша, так що швидко досягається необхідна глибина укриття. В такий спосіб виникають сходи до штольні; і на тридцятій сходинці маємо дев'ять, а то й, враховуючи глибину траншеї, навіть дванадцять метрів землі над головою. Тепер прямо або під прямим кутом до сходів встановлені дещо більші рами; вони й утворюють житлове приміщення. Через поперечні з'єднання виникають підземні переходи; викопані у бік ворога відгалуження слугують для прослуховування або мінування.

Усе це слід уявляти собі як потужну, на позір ззовні вимерлу земляну фортецю, в нутрощах якої триває невпинна служба, варта й робота, і де за тривогою у лічені секунди кожен уже стоїть на своєму посту. Не варто, однак, вимальовувати собі тутешній настрій аж надто романтично; тут радше панує певна сонливість і тяжкість, яка береться від близького контакту з землею.

Мене приділили до шостої роти, і вже через кілька днів після прибуття в якості командира загону я вирушив на позицію, де мені одразу ж влаштували прийняття вогнем англійських кульових мін. То були набої з міцного заліза, з держаками, начинені вибухівкою, що за формою нагадували кулі, відрізані від стофунтової гантелі. Звук їхнього пострілу був тупий та невиразний і часто маскувався під кулеметний вогонь. Тому-то для мене було так моторошно, коли зненацька зовсім поруч траншею освітило полум'я, а нас струсонуло лихою ударною хвилею. Мене швидко затягли у бліндаж нашого відділення, до якого ми саме дійшли. Сидячи всередині, ми відчули ще п'ять чи шість струсів від мінних розривів. Міна ця, власне, не розривається, вона «сідає»; тож цей неквапний вид руйнування дуже прикро діє на нерви. Коли наступного ранку я вперше при світлі пройшовся траншеєю, то побачив, що ці великі розряджені кулі, прив'язані за держаки, висять скрізь при входах до бліндажів як ґонґи на випадок тривоги.