Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Наступного ранку, коли мене виносили, осколок продірявив парусину нош просто в мене між коліньми.

Разом з іншими пораненими мене повантажили на одну із санітарних машин, які постійно курсували між полем бою і головним перев'язочним пунктом. Ми прожогом перескочили через Велику Траншею, яку й досі сильно обстрілювали. За сірими брезентовими перегородками ми наосліп їхали крізь небезпеку, що супроводжувала нас гупанням велетенських кроків.

На одній із носилок, на яких нас, мов хлібини у піч, запихали до машини, лежав, нестерпно потерпаючи від мук, якийсь чолов'яга з простріленим животом. Він благав нас усіх по черзі пристрелити його з санітарового пістолета, що висів у машині. Ніхто не відповідав. Мені ще належало спізнати це відчуття, коли кожен струс під час їзди молотом спадає на важку рану.

Головний перев'язочний пункт був облаштований на лісовій галявині. Довгі ряди розкиданої по землі соломи ховалися під шатром із гілля. З напливу поранених легко було здогадатися, що відбувається якась значна битва. На вид головного лікаря, що серед всієї цієї кривавої метушні перевіряв справність своєї служби, в мене знову з'явилося те важко описуване відчуття, яке буває, коли бачиш людину, що, незважаючи на повсюдні жахіття і потрясіння елементарних основ, з мурашиною холоднокровністю займається розбудовою свого ладу.

Підкріплений наїдками з напоями, я лежав, курячи цигарку, на своєму снопі соломи в довгому ряду поранених, у тому легкому настрої, який з'являється, коли складеш іспит — хай не бездоганно, але таки склав. Уривок розмови, підслуханої поряд, змусив мене замислитися.

«А з тобою що, друже?»

«Сечовий міхур прострілений».

«Дуже боляче?»

«Та ні, не страшно. Але що з таким більше не повоюєш…»

Ще перед полуднем нас доправили на збірний пункт поранених у церкві села Сен-Моріс. Там уже стояв під парою лазаретний потяг, який довіз нас за два дні до Німеччини. Зі своєї полиці я побачив поля, на яких вже панувала весна. Нами сумлінно опікувався тихий чоловік, приват-доцент філософії. Перша послуга, зроблена ним, полягала в тому, що він цезориком розітнув мені на нозі чобіт. Є люди, наче створені помагати іншим: вже сам вигляд його при нічнику, за читанням книжки, діяв на мене цілюще.

Потяг довіз нас до Гайдельберґа.

На вид некарських пагорбів, убраних вінками квітучих вишень, я пережив сильне відчуття вітчизни. Який же прекрасний цей край, з певністю вартий того, щоби пролити за нього кров і померти. Я ще ніколи так не відчував його чару. Добрі й поважні думки приходили мені, і я вперше відчув, що війна — це щось більше, ніж просто велика пригода.

Битва під Лез Епаржем була для мене першою. І виявилася вона зовсім іншою, ніж я сподівався. Я брав участь у великих бойових діях, так і не побачивши в лице жодного супротивника. Лиш набагато пізніше я пережив зіткнення — апогей битви, коли у відкритому полі хвилі штурму на кілька вирішальних, убивчих миттєвостей розривають хаотичну порожнечу поля бою.

Рана за чотирнадцять днів загоїлася; мене виписали в запасний батальйон у Ганновері, й звідти я, аби знову звикнути ходити, вирушив у коротку відпустку додому.

«Чому б тобі не податися на фанен-юнкера [8] Фанен-юнкер (нім. Fahnenjunker) — військовий чин, який присвоювався після завершення однорічної військової служби та успішного закінчення офіцерського вишколу, прирівнювався до звання унтер-офіцера. ?», — запропонував батько, коли якось у перші дні ми йшли перед полуднем садом, роздивляючись, як на деревах бубнявіє брость; і я вволив його бажання, хоч мені й на початку війни здавалося значно привабливішим бути простим стрільцем, відповідальним тільки за себе.

Отож, мене послали в полк у Деберіц, на підофіцерські курси, звідки я за шість тижнів вийшов уже у званні фенриха-хорунжого. Сотні молодих людей, що стікалися сюди з усіх німецьких племен, засвідчували, що ця країна ще не відчуває браку добірної військової сили. Коли в Рекуврансі я проходив індивідуальне навчання, то тут ми вправлялися в різних способах пересувати на терені невеличкі підрозділи.

У вересні 1915 року я повернувся в полк. Висів з потяга в селі Сан-Лежер, осідку штабу дивізії, і вже на чолі невеличкого резервного відділення рушив пішки в Душі, місце розташування полку. Перед нами повним ходом розгортався осінній наступ французів. Фронт довгою хвилястою хмарою здіймався над розлогою місцевістю. Над нами стрекотали кулемети повітряних ескадриль. Іноді, коли геть уже над нашими головами пролітав якийсь французький літак, строкаті кокарди якого, здавалось, мов велетенські очі метелика, обмацують землю, ми з нашим невеличким загоном, щоб залишатись непоміченими, ховалися під придорожніми деревами. Зенітки прокреслювали в небі довгі шнури білих пухирців; то тут, то там, зі свистом спадаючи в ріллю, вдаряли осколки.