Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Ми відділилися від похідної колони. Щось невпинно сичало, налітаючи довгою, крутою дугою, яскраві вибухи здіймали в повітря дерен галявини. «Санітара!» Мені ще перед Оранвілем не раз доводилося чути пронизливі трелі польових снарядів, тож тут вони видались мені не надто небезпечними. Натомість бойовий порядок, в якому наша рота розгорнутим маршем просувалася по обстрілюваній місцевості, мав у собі щось заспокійливе; я подумав про себе, що бойове хрещення виявилося не таким уже й страшним, як я побоювався. Впритул не помічаючи фактів, я уважно роззирався за цілями, які могли б служити мішенню для цих снарядів, ніяк не здогадуючись, що це, властиво, по нас уже стріляли з усіх сил.

«Санітара!» У нас з'явився перший загиблий. Стрільцеві Штельтеру шрапнельною кулею розірвало сонну артерію. Три бинти просякли вмить. Він сплив кров'ю за лічені секунди. Біля нас бундючно пальнули дві гармати, накликавши ще сильніший вогонь у відповідь. Лейтенанта артилерії, який шукав на передньому краю поранених, звалило з ніг димовим стовпом, що зметнувся перед ним. Він поволі підвівся і з підкресленим спокоєм повернувся. В наших очах сяяв захват.

Вже сутеніло, коли ми дістали наказ просуватися далі. Дорога повела нас через густий, сильно прострілюваний підлісок, в безкінечну траншею, яку французи, втікаючи, всіяли всіляким мотлохом. Поблизу села Лез Епарж нам довелося самим, оскільки перед нами тут нікого не було, видовбувати позицію в твердій кам'яній породі. Врешті я завалився в кущі й заснув. Іноді спросоння бачив, як високо наді мною снаряди чиєїсь артилерії виписували свої дуги іскристими запалами.

«Чоловіче, вставай, відходимо!» Я прокинувся у вогкій від роси траві. Крізь пронизливу кулеметну чергу ми кинулися назад у нашу траншею і зайняли покинуту французьку позицію на узліссі. Якийсь солодкавий запах і клунок, що завис у колючому загородженні, привернули мою увагу. В ранковому тумані я вискочив з окопу й опинився перед зморщеним французьким трупом. Подібне на риб'яче зогниле м'ясо зеленаво відсвічувало із роздертого однострою. Відвернувшись, я з жахом відсахнувся: коло мене під деревом сиділа якась скорчена постать. На ній була лискуча французька портупея, а на спині — все ще набитий вщерть ранець, увінчаний круглим казанком. Порожні очниці й кілька жмутів волосся на чорно-брунатному черепі свідчили, що переді мною мрець. Інший сидів, перекинувши тулуб через коліна, так наче він щойно заламався. Навкруги лежали ще десятки трупів, зотлілі, звапнілі, засохлі на мумії, закляклі в моторошному танку смерті. Французи місяцями висиджували тут біля полеглих товаришів, не в змозі навіть їх поховати.

Перед полуднем сонце пробилося крізь туман і випромінювало лагідне тепло. Після того, як я трохи передрімав на дні траншеї, цікавість підштовхнула мене оглянути спорожнілий, захоплений напередодні окоп. Дно його було всіяне горами провіанту, боєприпасів, обладнання, зброї, листів та газет. Бліндажі нагадували сплюндровані крамнички лахмітника. Поміж ними лежали тіла хоробрих оборонців, чиї рушниці ще й досі стирчали в амбразурах. З розтрощеного балкового перекриття стирчав защемлений тулуб. Голова й шия були відірвані, білі хрящі світилися з червонясто-чорного м'яса. Мені аж розум віднявся. Поряд лежав на спині зовсім молодий хлопчина, зі скляними очима й долонями, застиглими в положенні прицілу. Дивне відчуття — дивитися в такі мертві, запитальні очі — жах, якого за всю війну я так і не зміг остаточно позбутися. Його кишені були вивернуті, поряд лежав розпатраний гаманець.

Недосяжний для вогню, я брів спустошеною траншеєю. То був короткий час передобіднього затишшя, який згодом, на інших полях бою, не раз бував для мене єдиною нагодою перевести дух. Я скористався ним, аби все роздивитися уважно й без поспіху. Чуже озброєння, темрява бліндажів, строкатий вміст ранців — все було нове й загадкове. Я напхав кишені французькими набоями, відстібнув м'яку, як шовк, плащ-палатку, заволодів обгорнутою синім сукном польовою флягою, аби через три кроки все знову викинути. Дуже гарна смугаста сорочка, яка лежала серед розкиданих офіцерських речей, спокусила мене, тож я миттю зняв з себе однострій і з голови до ніг зодягнутися в нову білизну. Якою втіхою було приємний лоскіт свіжого льону на шкірі!

Отак прибравшись, я підшукав собі в траншеї місцинку на осонні, вмостився на балку й розпоров багнетом бляшанку з м'ясом, аби поснідати. А потім запалив люльчину й погортав розкидані повсюди французькі журнали, які, як було видно з дати, лише напередодні прислали в окопи з Вердену .