Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Наша стодола була такою руїною, що треба було балансувати, аби не провалитися крізь спорохнявілі дошки на долівку. Одного вечора, коли наше відділення під орудою добропорядного капрала Керкгоффа, стоячи біля ясел, роздавало вечерю, зі стриху зірвалася велетенська дубова кроква і з несамовитим гуркотом полетіла вниз. На щастя, якраз над нашими головами її заклинило між двома глиняними простінками. Ми відбулися переляком, ось тільки наші прекрасні порції м'яса припорошились здійнятою курявою. Щойно ми після цього лиховісного знаку залізли в солому, як тут же почулося грюкання в браму, і стривожений голос фельдфебеля зірвав нас на ноги. Спершу, як то завжди при таких несподіванках, мить тиші, а потім дике замішання і галас: «Моя каска! Де мій речовий мішок? Чоботи не налазять! Ти потягнув мої патрони! Заткай пельку, опудало!»

Врешті усі таки зібралися, і ми рушили до залізничної станції в Шамблі, звідки вже за кілька хвилин виїхали на Паньї-сюр-Мозель. У вранішню пору ми видерлися на Мозельські пагорби й зупинилися в Прені, чарівному гірському селі, над яким височіла руїна замку. Цим разом наша стодола виявилася кам'яною будівлею, наповненою запашним сіном. Крізь її віконниці виднілися обсаджені виноградниками надмозельські пагорби й містечко Паньї, що лежало в долині й часто потерпало від снарядів та авіаційних бомб. Кілька разів снаряди влучали в Мозель, здіймаючи водяні стовпи заввишки з вежу.

Тепла весняна погода оживляла нас і спокушала у вільні години на довгі прогулянки серед розкішних пагорбів. Ми перебували в такому піднесенні, що вечорами ще довго бешкетували, перш ніж усе стихало. Улюбленим жартом у нас, серед іншого, було заливати храпунам у рот воду чи каву з польової фляги.

Увечері 22 квітня ми вирушили маршем з Прені, пройшли понад 30 кілометрів аж до села Аттоншатель, та так, що, попри важку ношу, ніхто на марші не захворів, і розбили праворуч від знаменитої Великої Траншеї, просто посеред лісу, шатра. За всіма ознаками було видно, що наступного дня ми вступимо в бій. Нам видали перев'язочні пакети, по другій бляшанці м'яса й сигнальні прапорці для артилерії.

Увечері я ще довго сидів у тому сповненому передчуттів настрої, що про нього так добре вміють розповідати воїни всіх часів, на колоді, при якій буяли сині анемони, перш ніж заповзти через ряди товаришів на своє місце в шатрі. Тієї ночі мені снилася суцільна маячня, в якій головну роль відігравав якийсь череп.

Пріпке, якому я вранці розповів цей сон, висловив сподівання, що череп — французький.

Молода зелень лісу ряхтіла у вранішньому світлі. Потаємними стежками ми пробиралися до вузької ущелини за передовою лінією. Було оголошено, що 76 полк після вогневої підготовки тривалістю лише 20 хвилин піде в атаку, а ми маємо стояти напоготові в резерві. Рівно о 12 годині наша артилерія відкрила потужну канонаду, що багатократно відлунювала в лісових ущелинах. Тут ми вперше почули це важке слово: ураганний вогонь. Ми сиділи на ранцях, бездіяльні й збуджені. Надбіг вістовий, кинувся до командира роти. Випалив: «Три перші траншеї в наших руках, взято шість гармат!» Прогриміло потужне «ура!» Прокинулася відчайдушність.

Нарешті надійшов довгоочікуваний наказ. Довгою шерегою ми потяглися вперед, звідки доносилося розмите тріскотіння рушничних пострілів. Це вже було серйозно. Збоку від лісової стежини, в ялинових хащах задвигтіли глухі поштовхи, посипалося галуззя і земля. Якийсь страхопуд під силувані смішки товаришів кинувся на землю. А тоді крізь ряди прослизнув застережний клич смерті: «Санітари, наперед!»

Невдовзі ми дійшли до того місця, де впав снаряд. Убитих вже винесли. Криваві клапті одягу та м'яса висіли на гіллі довкола вирви — дивне, гнітке видовище, яке нагадало мені сорокопуда червоноспинного, птаха, який наштрикує свою здобич на колючі кущі.

На Великій Траншеї загони приспішили крок. Благаючи води, на узбіччі дороги сиділи скорчені поранені; назустріч, захекавшись, йшли полонені з ношами, зухвальці галопом неслися верхи крізь вогонь. Зліва й справа толочили пухкий ґрунт снаряди, ламалися й падали важелезні гілляки. Просто посеред дороги лежав, зяючи велетенськими ранами, мертвий кінь, поряд парували його нутрощі. Поміж цих величних кривавих сцен панувала дика, нестримна веселість. Прихилившись до дерева, стояв якийсь бородатий ополченець: «Хлопці, піддайте, франца вже тікає!»

Ми дісталися до розпанаханих битвою володінь піхоти. Весь окіл вихідного рубежу атаки був геть чисто виголений снарядами. На розбомбленому проміжному полі лежали жертви атаки, головами до ворога; сірі мундири майже зливалися з землею. Якийсь велетень з рудою, заюшеною кров'ю бородою витріщився в небеса, уп'явшись пальцями в пухкий ґрунт. Якийсь молодик корчився у вирві, з жовтавим відтінком смерті на лиці. Здавалося, наші погляди йому неприємні, байдужим рухом він натягнув на голову шинель і затих.