Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Найприємнішими були дні відпочинку в Оренвілі, які ми проводили за тим, що відсиплялися, відчищали одяг і вправлялися в муштрі. Рота мешкала у велетенській стодолі, входом і виходом до якої слугували дві, схожі на курячі бантини, драбини. Хоча тут досі було повно соломи, всередині поставили грубки. Однієї ночі я накотився на одну з них і прокинувся тільки внаслідок зусиль кількох товаришів, які мене завзято гасили. На превеликий жах я виявив, що мій однострій ззаду геть обвуглився, так що довший час я був змушений ходити у схожому на фрак вбранні.

Після короткого перебування в полку ми остаточно втратили ілюзії, з якими сюди прибули. Замість сподіваних небезпек ми знайшли бруд, труд і безсонні ночі, для подолання яких треба було героїзму, що якось мало нас надихав. Та ще гіршою була нудьга, згубніша для солдатських нервів, ніж близькість смерті.

Ми не могли дочекатися наступу; ось тільки для появи тут обрали найневдаліший час, коли будь-який рух завмер. Та й невеличкі тактичні операції були призупинені тією ж мірою, в якій посилилося розбудовування окопів і прибував на нищівній силі вогонь оборонця. Кілька тижнів перед нашим приїздом якась одна рота ще наважилася після слабкої артилерійської підготовки на локальну атаку на смужці в кількасот метрів. Французи, як у тирі, повідстрілювали нападників, лише одиниці підібралися під самі дроти; ті нечисленні, що вижили, чекали, переховуючись по норах, ночі, аби під покровом темряви поплазувати назад.

Ця постійна людська перенапруга була спричинена ще й тим, що позиційна війна, яка вимагала від командування зовсім інакше розпоряджатися силами, була ще зовсім новим і несподіваним явищем. Велетенська кількість постів і невпинне копання шанців виявлялися переважно непотрібними, навіть шкідливими. Бо головне — не потужні укріплення, а відвага й снага людей, які за ними стоять. Все більша глибина окопів, може, і вберігала когось від пострілу в голову, але й створювала залежність від захисних споруд і бажання залишатися в безпеці, від яких згодом украй неохоче доводилося відмовлятися. Та й зусилля, скеровані на підтримання цих споруд, ставали дедалі всеохопніші. Найприкріше, що могло статися, приходило з відлигою, яка перетворювала потріскані від морозу крейдяні стіни на суцільну кашу.

Звичайно, ми чули в окопах свист куль, іноді до нас із реймських фортів долітали навіть снаряди, проте ці невеличкі воєнні пригоди аж ніяк не дотягали до наших сподівань. Втім, кривава серйозність, що чаїлася за цими позірно випадковими подіями, іноді таки нагадувала нам про себе. Так, 8 січня у фазанярню влучив снаряд і вбив лейтенанта Шмідта, ад'ютанта нашого батальйону. Говорили, до речі, що командир французької артилерії, який керував обстрілом — власник фазанярні.

Артилерія стояла ще відразу за позиціями; навіть на передовій була встановлена польова гармата, сяко-тако прикрита брезентом. В одній розмові, яку мав з «гармашами», я з превеликим здивуванням почув, що свист рушничних куль непокоїть їх значно більше, ніж вибухи снарядів. І так скрізь: небезпеки власної професії видаються нам зрозумілішими й не такими страшними.

Щойно настало 27 січня, опівночі, ми тричі прокричали «Ура!» на честь нашого кайзера й цілим довгим фронтом затягнули «Слава тобі у вінці переможнім [4] «Слава тобі у вінці переможнім» («Heil dir im Siegeskranz» — нім.) — кайзерівський та офіційний гімн Німецького рейху, що був створений у 1790 р. Генріхом Гарріє-сом на честь данського короля, а в 1793 р. перероблений Балтазаром Ґерхардом Шумахером на честь прусського короля Фрідріха Вільгельма II. Згодом публічно виконувався на мелодію англійського гімну «God Save the King» («Боже, храни короля»). ». Французи відповіли рушничним вогнем.

В ці дні зі мною трапилася одна вельми неприємна пригода, яка мало не поклала передчасний і безславний край моїй військовій кар'єрі. Наша рота перебувала на лівому фланзі, а мене ще з одним товаришем над ранок, після цілої ночі на посту, послали на варту в улоговину потоку. Через холоднечу я зробив заборонене: накинув на голову ковдру й притулився до дерева, поставивши рушницю біля себе в кущах. Раптом позаду я почув якийсь шерех, кинувся туди — гвинтівки нема! Черговий офіцер підкрався до мене й непомітно забрав її. За кару він самовільно послав мене, озброєного самим лише кайлом, у бік французьких постів, приблизно 100 метрів наперед — божевільна ідея, що мало не коштувала мені життя. Бо заки я відбував цю химерну вахту-покарання, патруль з трьох добровольців прокрався широкими плавнями аж на край потоку й при цьому так необачно шарудів високим очеретом, що французи його тут же помітили й обстріляли. В одного з них, на ім'я Лянґ, влучили, і більше його ніхто не бачив. Оскільки я стояв зовсім близько, мені теж добряче перепало від таких популярних тоді серійних залпів, так що гілки верби, під якою я стояв, так і засвистіли мені повз вуха. Я зціпив зуби й затято не рушав з місця. На світанку мене забрали.