Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Служба була виснажлива. Життя починалося з настанням сутінків, коли вся залога вже мусила стояти в окопах. Потім, від 10 вечора до 6 ранку, двом по черзі з кожної чоти дозволялося поспати, так що кожному припадало дві години нічного сну, який, утім, через ранню побудку, походи за соломою та іншу діяльність насправді танув до кількох хвилин.

Вартові або чергували в окопі, або пробиралися в один з численних спостережних окопів, пов'язаних із позицією довгими сполучними траншеями — певний тип охорони, від якого через небезпечне положення цих постів в ході позиційної війни вже невдовзі відмовилися. Ці безконечні, виснажливі нічні варти за ясної погоди й навіть у мороз були ще стерпні, але перетворювалися на муку, коли, як то здебільшого в січні, йшли дощі. Коли волога просякала спочатку крізь накинуту на голову плащ-палатку, а потім проникала крізь шинель та однострій і годинами струменіла тілом, ти западав у настрій, який не міг поправити навіть гомін, з яким наближалася твоя зміна. В досвітніх сутінках проступали виснажені, обшмаровані крейдою постаті, що, клацаючи зубами, з блідими обличчями, кидалися на гнилу солому вогких бліндажів.

Ці бліндажі! То були відкриті до окопів, вирубані в крейді нори, криті дощаним настилом в одну верству й притрушені кількома лопатами землі. Після дощу в них ще днями скрапувало; тим-то певний шибеничний чорний гумор прозвав їх «сталактитовою печерою», «чоловічою лазнею» тощо. Коли солдати збиралися там перепочити, то були змушені виставляти ноги в траншею, так що за них неодмінно перечіпалися всі, хто там проходив. За таких обставин про сон, ясна річ, і вдень не могло бути мови. Понад те, слід було ще дві години відстояти денну вахту, вичистити траншею, принести їсти, каву, воду і тому подібне.

Мабуть, зрозуміло, що це незвичне життя здавалося нам дуже суворим, особливо тому, що більшість із нас важку працю досі знали лише з розповідей. До того ж, нас прийняли тут, на передовій, зовсім не так радісно, як ми сподівалися. «Старі» радше не оминали жодної нагоди познущатися з нас, і будь-яке обтяжливе чи несподіване завдання самоочевидно лягало на плечі «добровольців». Цей перейнятий з казарми на війну звичай, що аж ніяк не сприяв покращенню настрою, до речі, зник після першої ж витриманої спільно битви, після якої і ми почали вважати себе «стариками».

Та й час, коли рота перебувала в резерві, був не набагато приємніший. Тоді ми жили в накритих ялиновим пластям землянках біля фазанярні чи в ліску Іллєр, в яких замішана на кізяках глинобитна долівка принаймні приємно пашіла бродінням. Іноді прокидалися достоту в калюжі. Хоча досі я знав ревматизм лише з назви, вже через кілька днів, унаслідок постійного промокання, відчув болі в усіх суглобах. Уві сні в мене було таке відчуття, ніби кінцівками перекочуються залізні гирі. Ночі й тут не служили сну, їх використовували для поглиблення численних сполучних і підхідних траншей. У кромішній пітьмі треба було, якщо тільки не світив француз, із певністю сновиди невідступно йти по п'ятах того, хто попереду, якщо тільки не хотів відірватися і годинами блукати в цих окопних лабіринтах. Земля, до речі, була легко піддатна; лише тонка верства глини й гумусу вкривала потужні крейдяні відкладення, м'яке тіло яких легко прорізала саперна лопатка. Час від часу порскали зелені іскри, коли сталь натрапляла на розсіяні в породі, з кулак завбільшки кристали заліза. Вони складалися з багатьох збитих в одну кулю кубиків, а коли їх розчахнути, давали золотий полиск.

Промінчиком світла в цьому безрадісному одноманітті було щовечірнє прибуття польової кухні на розі переліску Іллєр, де після відкриття казана навсібіч линув смачнючий запах гороху з салом чи ще якихось ласощів. Утім, своя ложка дьогтю була й тут: сушені овочі, що їх розчаровані гурмани зневажливо обзивали «колючим дротом» чи «польовою потравою».

Навіть у щоденнику знаходжу злісливий запис від 6 січня: «Увечері приторохтіла кухня і привезла таке свинство, мабуть зі змерзлого харчового буряка збадяжене». Натомість під 14-м стоїть захоплений запис: «Пресмачна горохова юшка, пресмачні чотири порції, муки насичення. Влаштували змагання, хто кого переїсть, і побились об заклад, в якому положенні найбільше в себе можна увіпхати. Я був за стояче».

Зате видавали удосталь блідо-рожевого шнапсу, який розливали у підставлені накривки казанків. Він сильно відгонив спиртом, однак в холодну й сиру погоду був незамінний. Так само й тютюн: видавали лише кріпкий бакун, зате досхочу. Образ солдата, що зберігся в пам'яті з тих днів — вартовий, у шпичастій сірій касці стоїть, сховавши зціплені долоні в кишені довгополої шинелі, коло бійниці й пахкає люлькою над прикладом рушниці.