Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Починається новий день окопного солдата.

Ось так минали наші дні в напруженому одноманітті, що перебивалось короткими перепочинками в Душі. Втім, подекуди й на позиції випадала гарна година. Часто я сидів з почуттям притульної захищеності за столом маленького бліндажу, сирі, обвішані зброєю дощані стіни якого навівали думки про Дикий Захід, попивав чай, курив і читав, поки мій ординарець порався коло крихітної пічки, що наповнювала приміщення запахом підсмажених скибок хліба. Який окопний боєць не знає цього настрою? Надворі, на постовому помості гупають важкі, розмірені кроки, лунає однотонний вигук, коли вартові перестрінуться в окопі. Притуплене вухо вже майже не сприймає безугавний вогонь гвинтівок, короткі удари від розривів снарядів на полі чи сичання сигнальних ракет, що повільно згасають над устям світляної шахти. Тоді я витягав з планшета записник і в кількох словах занотовував події дня.

Так з часом поставала, як частина мого щоденника, сумлінна хроніка відрізку «С», — цього невеличкого, ламаного кавальчика довгого фронту, який був тепер нашим домом, де ми достеменно знали кожен закинутий закуток траншеї, кожен завалений бліндаж. Довкола нас у насипних глиняних валах спочивали тіла полеглих товаришів, тут на кожній п'яді землі розігралась якась драма, за кожною поперечиною чигала доля, вдень і вночі, без розбору, вихоплюючи собі чергову жертву. І все ж, усі ми відчували сильну приналежність до нашого відрізку, міцно зрослися з ним. Ми знали його, коли він чорною стрічкою тягнувся крізь засніжений краєвид, коли квітуча пуща довкола нього струменіла в полудневу годину п'янкими запахами, чи коли примарна блідість повні огортала його темні закапелки, де вершили свої таємничі діла пискляві орави щурів. Довгими літніми вечорами ми радісно сиділи на його глиняних приступках, коли літепле повітря відносило в бік ворога діловитий стукіт чи рідну пісню; ми кидались через балки й розрубаний дріт, коли смерть сталевою булавою гупала по окопах, а з потрісканих глиняних стін виповзав лінивий дим. Полковник не раз хотів перевести нас на якусь спокійнішу ділянку позиції, та щоразу вся рота як один просила дозволу залишитись на відрізку «С». Подаю тут короткий витяг із записів, що їх робив тоді, ночами в Монші.

7 жовтня 1915. Стояв на світанку поруч із постовим мого відділення на приступці біля нашого бліндажа, коли пострілом з гвинтівки йому зірвало картуза з чола на потилицю, навіть не зачепивши голови. В той самий час коло загородження було поранено двох саперів. Одному куля рикошетом зачепила обидві ноги, другому — прострелила вухо.

Перед полуднем постовому на лівому крилі пострілом пробило обидві вилиці. Кров тугими струменями ринула з рани. До всього лиха, на наш відрізок сьогодні ще й прибув лейтенант фон Евальд, аби сфотографувати підкоп N., що лежав на віддалі якихось 50 метрів від окопу. Коли він обернувся, щоби зійти з постового помосту, куля роздробила йому потилицю. Він помер миттєво. На приступці лежали великі шматки його черепа. Крім того, одного солдата легко поранено в плече.

19 жовтня. Відрізок середньої чоти обстріляли 15-сантиметровими снарядами. Одного бійця ударною хвилею відкинуло на стовп обшивки траншеї. Він зазнав важких внутрішніх ушкоджень, до того ж, осколок пробив йому плечову артерію. У світанковому тумані, поправляючи нашу загорожу, виявили перед правим флангом труп француза, уже, мабуть, кількамісячної давності. Уночі при натяганні дроту поранили двох наших. Ґутшмід: наскрізь прострілені обидві долоні й стегно; Шефер: куля в коліно.

30 жовтня. Уночі внаслідок сильних дощів розмило всі поперечини. Змішавшись з дощівкою, вони перетворились на в'язку кашу і перетворили окоп на важкопрохідне болото. Єдина розрада, що англійцям теж не ліпше, бо видно було, як вони завзято вичерпують воду зі свого окопу. А оскільки наша позиція трохи вище, ми ще й відпомпували їм свої надлишки. До того ж, задіяли наші снайперські гвинтівки.

Стінки окопів відвалилися, відкриваючи ряд трупів з боїв минулої осені.

9 листопада. Стояв з ландштурманом Віґманом перед «укріпленням Альтенбурґ», коли пострілом здалека пробило його багнет, що був перекинутий через плече, і важко поранило в таз. Ці англійські кулі зі своїми наконечниками, що легко розщеплюються, — справжні (розривні) «дум-думи».

Поза тим, перебування в цьому невеличкому, схованому в краєвиді земляному укріпленні, де я стою з половиною своєї чоти, дає більший простір для руху, ніж передова. Від фронту нас прикриває легке підвищення; за нами терен піднімається до Аденферського лісу. За укріпленням, п'ятдесят кроків позаду, у місці, з тактичних міркувань вибраному не найвдаліше, — наш похідний виходок, тобто сперте на два козли когутяче сідало з викопаним внизу довгим ровом. Солдат любить тут довгенько посидіти, чи то за читанням газети, чи, на манір канарок, влаштувавши спільне токовище. Тут — джерело всіляких темних чуток, що кружляють фронтом і зазвичай називаються «виходкова пошта». Однак затишок у цьому випадку, на жаль, порушений тим, що місце, хоч і не проглядається, але через пласке узвишшя наражене під непрямий вогонь. В часі інтенсивного обстрілу його верхівки кулі залітають в улоговину на висоті грудей, і в безпеці можна почуватися, тільки коли розпластаєшся ниць. Тож буває, що під час одного засідання доводиться двічі, а то й тричі, більш-менш одягненим, плазом розтягатися по землі, аби не зачепило кулеметною чергою, що виграє гами над головою. Звичайно, це дає поживу для всіляких жартиків.