Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Власне кажучи, книга Ернста Юнґера В сталевих грозах належить до ряду творів, які розповідають про воєнні враження. Свою участь у війні автор розглядає як місію, яка накладена на нього часом і обставинами. Цю місію він акцептує й прагне якнайкраще її виконувати. «Метою цієї книги, — пише він у передмові до першого видання, — є показати читачеві те, що піхотинець, як стрілець і командир, під час великої війни в складі знаменитого полку переживав, і що він при цьому думав» [56] Ernst Jünger. In Stahlgewittern. Historisch-kritische Ausgabe, S. 20. . Він виявляється справним, винахідливим вояком, який у багатьох ситуаціях демонструє свою лицарськість та свій відважний героїзм. Війна для нього так само є величезним випробуванням, яке він прагне витримати, й можливістю утвердити себе як особистість. «Зі своїм зображенням війни — вважає Ґергард Лоозе — автор плив супроти течії експресіоністських звинувачень і проклять» [57] Gerhard Loose, 24. . Проте війна й тут, як це нерідко можна побачити в експресіоністів, є, так би мовити, екзистенційним станом людства, яке активізує свої найдавніші інстинкти, в певному сенсі це мистецтво в собі й жорстке випробування на виживання за найважчих умов. Вона вимагає неймовірної особистої мужності, і Юнґер щоразу виявляє її, хоча він не є природженим «героєм». Але й зовнішні обставини цієї першої «сучасної» війни заледве сприяють артикуляції «геройства» в первинному сенсі цього слова. Це вже не війна з мальовничими кавалерійськими атаками й розвіяними на вітрі прапорами, з блискучими шаблями й мужніми двобоями, а безкінечно триваюча опозиційна війна окопних боїв і ураганного вогню, броньованих машин і газових атак, боротьба з брудом і холодом, з паралізуючою спекотою літа й бездонною грязюкою осені, з пацюками, блохами й вошами. Така війна вже не має нічого спільного з героїкою. Солдати заповзають у свої земляні нори, мов кроти, на них нападає нудота й шаленство, вони відчувають панічний страх перед загороджувальним та ураганним вогнем, впадають у відчай і божеволіють. Однак вони далі воюють. Про це в одній з більш ранніх редакцій книги читаємо:

Ти сидиш навпочіпки, самотньо скулившись у своїй земляній дірі й відчуваєш себе відданим на поталу якійсь немилосердній, сліпій нищівній волі. З жахом ти усвідомлюєш, що вся твоя інтелігентність, твої здібності, твої духовні й тілесні переваги стали другорядними, сміховинними […] Авжеж, чому ти не плюнеш на все це й не втечеш у ніч, щоб згинути, як виснажений звір, у якомусь захищеному чагарнику? Чому ти все ще витримуєш усе це, ти й твої браві друзяки? Жоден начальник не бачить тебе […] І все-таки за тобою хтось стежить. Можливо, неусвідомлювана тобою, в тобі міцно сидить моральна людина й тримає тебе на місці завдяки двом чинникам: обов'язку й честі. Ти знаєш, що тебе поставлено в цьому місці для боротьби, й увесь народ вірить у те, що ти впораєшся зі своєю справою. Ти відчуваєш — коли я зараз покину своє місце, то перед самим собою я буду боягузом, негідником, який пізніше при кожному слові похвали змушений буде червоніти. Ти міцно стискаєш зуби й залишаєшся. [58] Ernst Jünger. In Stahlgewittern. Historisch-kritische Ausgabe, S. 388.

Проте у більшості випадків «моральна людина» мусить відступати у воїні на другий план, позаяк війна вбиває у солдатів людські почуття. Вони стають несприйнятливими до будь-яких жалощів і будь-якого болю й змушені сліпо виконувати накази своїх командирів, хоча інколи й розуміють, що ці накази є людиноненависницькими й злочинними. Ось як, наприклад, в одній з попередніх версій книги автор рефлектує розпорядження нищити в пень захоплені французькі села:

Як прусський офіцер, я, звичайно, не маю жодного сумніву в необхідності рішучих дій. Вести війну означає всіма силами безпощадно знищувати ворога. Війна є найжорстокішим ремеслом, його майстри сміють відкривати своє серце людяності лише тою мірою, якою це не шкодить справі. Те, що вчинки, яких вимагала дана мить, були далеко нешляхетними, не має до цього ніякого стосунку. [59] Ernst Jünger. In Stahlgewittern. Historisch-kritische Ausgabe, S.296.

Щоправда, і в цих умовах Юнґер не втратив уявлення про лицарську поведінку. Коли бездонна грязюка виганяє противників з обох боків фронтової лінії на розташовану вище ділянку, він розмовляє з англійським офіцером без злоби й ненависті у той спосіб, який «виражав спортсменську повагу», оскільки, як він висновує, «на війні моїм ідеалом завжди було розглядати супротивника, звільнившись від будь-якого почуття ненависті, тільки в боротьбі як такій і оцінювати його як чоловіка відповідно до його мужності» [60] Ernst Jünger, ln Stahlgewittern. Historisch-kritische Ausgabe, S. 134. . Однак ця лицарськість вже давно стала анахронічною, позаяк «на місце окремої особистості прийшла маса, а на місце перемоги прийшло знищення» [61] Gerhard Loose, S. 27. . У всякому разі, Дон Кіхот іспанця Міґеля де Сервантеса є однією з книг, яку він високо цінував.