Артур Хейли - Готель

— А що, як я відмовлюся? — запитав він.

— Тоді я шукатиму інших продавців і землю під забудову. Та задовго до того, як я почну переговори деінде, ви втратите свій готель. І навіть якщо вам пощастить викрутитись, конкуренції вам все одно не витримати.

О’Кіф промовив це підкреслено байдужим тоном, але за байдужістю ховалися хитрість і розрахунок. Бо насправді «Сейнт-Грегорі» був украй потрібен О’Кіфовій компанії, яка в Новому Орлеані готелю не мала й відчувала це гостро, мов людина, яка через брак переднього зуба змушена відмовлятись від улюблених страв. Відсутність свого закладу в цьому місті позбавляла О’Кіфа можливості налагодити міжміське обслуговування туристів та комівояжерів — позбавляла бізнесу, без якого не може справді успішно функціонувати жодна готельна компанія. Бентежило О’Кіфа й те, що конкуренти вміло використовували цю прогалину в його володіннях. «Шератон-Чарлз» давно мав свій заклад у місті. «Хілтон» збудував один готель в аеропорту й зводив другий у районі В’є-Карре. «Американська готельна корпорація» була репрезентована «Роял-Орлінзом».

Що ж до запропонованих Трентові умов, то й вони мали добре прозондоване підгрунтя. О’Кіфові емісари вже розвідали, які наміри мають кредитори Трента, і пересвідчилися, що фінансисти хочуть заволодіти контрольним пакетом акцій, а потім продати його тому, хто більше дасть. Отже, найслушніший момент був зараз — поки можна пропонувати помірковану ціну.

— Скільки часу ви даєте мені на роздум? — спитав Уоррен Трент.

— Я хотів би почути вашу відповідь зразу.

— Ні, я мушу подумати.

— Що ж, гаразд. На суботу в мене призначена ділова зустріч у Неаполі. Я хотів би вилетіти звідси не пізніш як у четвер увечері. Вас влаштує час до полудня?

— Ви не даєте мені й двох діб!

— Я не бачу підстав для того, щоб чекати довше.

Впертість спонукувала Трента вимагати більше часу, але розум підказував йому: чи варто виторговувати ще один день, якщо в п’ятницю так чи так доведеться скласти зброю?

— Ну коли ви наполягаєте… — пробурчав він.

— От і чудово! — широко всміхаючись, О’Кіф пружно підвівся з крісла й кивнув Додо, яка дивилася на Уоррена Трента з виразом, дуже близьким до жалю. — Нам час іти, люба. Уоррене, щиро дякуємо вам за гостинність. — Подумки він у цей час казав собі: «Що ж, півтора дня, зрештою, можна перетерпіти. А йому все одно подітись нікуди».

— Є щось надзвичайно звабне в дівчині, яка шукає в сумочці ключа від своєї квартири, — зауважив Пітер Макдермот.

— Це подвійний символ, — відповіла Крістіна, все ще марно намагаючись намацати ключ. — Наявність своєї квартири свідчить про те, що дівчина ця — незалежна, а зникнення ключа доводить, що вдача в неї жіноча. Ось він! Знайшла!

— Хвилинку!

Пітер пригорнув Крістіну до себе й припав до її уст. То був довгий поцілунок, і коли він відпустив її, вона перевела подих і сказала:

— Слухайте, гроші за квартиру я цього місяця заплатила. Якщо вже робити це, то можна й не на людях.

Взявши в неї ключ, Пітер відімкнув двері.

Крістіна поставила сумку на журнальний столик, опустилася на м’яку софу й скинула, полегшено зітхнувши, свої лаковані туфельки.

Він сів поряд.

— Закуримо?

— Закуримо.

Пітер підніс їй вогню й прикурив сам.

Добре випивши за вечерею в ресторані, Пітер був у піднесеному й легковажному настрої. Поза тим, що відбувалося зараз, для нього ніби нічого не існувало — ні в часі, ні в просторі. І він знав: те, що має статися, — станеться, якщо він цього забажає.

— А правда ж, здорово — просто сидіти собі отак і балакати! — сказала Крістіна.

Він узяв її за руку.

— А ми не балакаємо.

— То давайте!

— А хіба ми для цього…

— Знаю. Але до чого ми дійдемо, якщо підемо, і — чи варто?..

— А не можна просто розкрутити рулетку — і хай крутиться?…

— Якщо ми її розкрутимо, результат буде відомий наперед — і вам, і мені. — Вона помовчала, потім зачудовано додала: — Не знаю навіть, чим це пояснити. Якась хімія!

— Хімічно ми, по-моєму, сполучаємося чудово.

— Атож: і завершиться все реакцією з виділенням вогню.

— Я ладен згоріти до решти!

— Якщо я правильно розумію — в ліжку?

Він мрійливо промовив:

— Цур, я зліва!

— Мушу вас розчарувати…

— Ні, ні, мовчіть! Я сам угадаю. Ви забули почистити зуби, правда ж? Нічого, я підожду.

Вона засміялася.

— З вами важко балакати…

— А хіба ми для цього…

— Звідси ми вже починали.