Артур Хейли - Готель

Пітер відкинувся на бильце софи й випустив кільце диму, потім ще одне і ще.

— Я так хочу навчитися цього! — сказала Крістіна. — Але в мене не виходить.

— Чим же ви хотіли мене розчарувати? — спитав він.

— Однією ідеєю. Що в разі, коли те, що може статися… станеться, то для нас обох воно мусить щось означати.

— Для вас означало б?

— Я ще не певна, але, по-моєму, — так.

Ще менш певна вона була щодо того, як поведеться наступної миті.

Пітер роздушив свою сигарету, потім — сигарету Крістіни. Коли він узяв її руки в свої, вона відчула, що її самовладання розвіюється, як дим.

— Ми повинні краще пізнати одне одного, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — А самих слів для цього буває замало.

Він розкрив обійми, й вона пригорнулася до нього, спочатку лагідна й піддатлива, а потім — уже відчуваючи, як здіймається хвиля шаленої жаги. З уст її злітали хтиві, хижі звуки, куди поділись її стриманість і розважність! Охоплена тремтінням, оглушена калатанням свого серця, вона подумки крикнула собі: хай буде, що буде, і геть сумніви, геть розумування! Чуючи уривчастий Пітерів віддих, вона заплющила очі… і раптом він завмер, а потім — потім відсунувся від неї, й вона почула, як він каже:

— Клята пам’ять! Є речі, про які згадуєш у найнеслушнішу мить. — Вів знов обняв її, але ніжніше, й прошепотів: — Ти мала рацію. Дамо тому, що є, визріти.

Вона відчула легкий дотик його вуст, потім почула кроки — кроки до дверей. Ще мить — і двері за ним зачинились.

Крістіна розплющила очі й тихо гукнула:

— Пітере, любий! Не треба, не йди! Прошу тебе, не йди!

Та відповіддю їй був тільки приглушений шурхіт ліфта, що спускався вниз.

Вівторок кінчався. До півночі лишалося кілька хвилин.

У третьорядному стриптиз-клубі на Бурбон-стріт блондинка з широченними стегнами міцніше притислася до свого кавалера. Одна її рука лежала в нього на коліні, пальцями другої вона лоскотала йому потилицю.

— Авжеж, — сказала блондинка. — Авжеж, я хочу тебе, золотко.

Він відрекомендувався їй як Стен, з якогось вошивого містечка в Айові, що про нього вона вперше чула. «Коли він ще раз дихне на мене, — подумала вона, — я почну блювати. В людини так з рота смердіти не може; крізь нього, мабуть, пропущено каналізаційну трубу».

— Чого ж ми тоді сидимо тут? — хрипко запитав її кавалер. Він зняв її руку з коліна й пересунув вище. — Ти не пошкодуєш, будь певна.

Вона зневажливо подумала: вони всі такі, ці горлаті, пожадливі хвастуни. Та коли взяти цього типа в роботу, коли влаштувати йому іспит, — то сто шансів проти одного, що й він виявиться слинявим слабаком. Але влаштовувати іспит вона не збиралася. Господи! Як у нього смердить з рота!

За три кроки від їхнього столика незграйний джаз-банд — кілька халтурників, неспроможних влаштуватися в респектабельніших закладах Бурбон-стріт, — хто до лісу, а хто до біса догравав блюз. Під цей акомпанемент виконувала свій танець — якщо тільки можна було назвати танцем безпорадне тупцяння на місці — якась Джоан Менсфілд. (На Бурбон-стріт часто вдаються до таких хитрощів: нікому не відомій акторці пришпилюють трохи змінене ім’я славетної актриси [11] В даному разі — ім’я кінозірки Джейн Менсфіли. , сподіваючись, що перехожі, не помітивши різниці, піймаються на гачок).

— Слухай, — нетерпляче сказав айовець, — чого ми не вшиваємося звідси?

— Я ж уже поясняла тобі, серденько. Я тут працюю, і йти мені ще не можна, бо я маю виконати свій номер.

— Чхав я на твій номер!

— Ай-ай-ай, золотко, ну хіба так можна! — І тут, немов осяяна раптом щасливою ідеєю, товстозада блондинка запитала: — А в якому готелі ти зупинився?

— В «Сейнт-Грегорі».

— Це ж тут під боком!

— За п’ять хвилин могла б уже лежати голісінька.

Вона закопилила губу.

— Ти ж обіцяв поставити ще одну чарочку!

— Поставлю. Ходім!

— Зажди, Стенлі, любий! У мене є ідея.

Все йде, як по маслу, подумала вона, мов добре відрепетируваний скетч! А чом би й ні? Для неї це, хвалити бога, чи не тисячна вистава. Вже зо дві години Стен як-його-там, що приїхав казна-звідки, слухняно йшов на старому, зашкарублому повідці: спочатку з нього злупили за коктейль у чотири рази більше, ніж узяли б у чесному закладі. Потім офіціант підсадив її до його столика — і закрутилася карусель… Стен пив дешеву бурду, що її подавали тут під назвою віскі, а їй — як усім дівчатам, що працюють у барі за комісійні — офіціант подавав у чарці холодний чай. Діждавшись слушної миті, вона підморгнула офіціантові, й той перейшов на обслуговування за найвищим розрядом: приніс півпляшки шампанського місцевого виробу, що за нього Стенлі Сосунцеві, який ще не знає цього, допишуть у рахунок сорок доларів — і хай він спробує закомизитись!