Артур Хейли - Готель

А може… А може й не треба?

Герцогиня подивилася на Огілві.

— Скільки ви хочете одержати від нас?

Це несподіване запитання заскочило його зненацька.

— Гм… На бідність ви, здається, не скаржитеся.

— Я вас питаю — скільки? — холодно повторила вона.

Свинячі очиці заморгали.

— Десять тисяч доларів.

Хоч це було вдвічі більше, ніж вона сподівалася почути, вираз її обличчя не змінився.

— І як ми заплатимо вам цю фантастичну суму, що ви дасте нам натомість?

Гладун здивувався.

— Н-ну, я ж сказав — я мовчатиму про те, що знаю.

— А якщо не заплатимо?

Він знизав плечима.

— Тоді я спускаюсь у вестибюль і набираю номер.

— Так, — твердо проказала вона. — Ми вам не заплатимо.

Герцог Кройдонський стривожено шарпнувся, а гладке обличчя начальника охорони почервоніло.

— Слухайте-но, леді…

Вона категорично відрубала:

— Я не хочу вас слухати. Краще ви послухайте мене. — Вона свердлила його очима, її гарне вузьке обличчя було сповнене воістину королівської величі. — Заплативши вам, ми нічого не виграємо — хіба що яких кілька днів. Ви самі цілком недвозначно пояснили це нам.

— Але ви дістаєте шанс…

— Мовчіть! — Цей наказ пролунав, як виляск батога. Огілві судорожно проковтнув слину й принишк.

Герцогиня Кройдонська знала, що наступна мить буде вирішальною в її житті, що головне зараз — діяти безпомилково й точно, відкинувши всякі вагання, забувши, що вона — жінка. Коли від результату гри залежить твоя доля, на карту ставиш усе. Вона вирішила зробити ставку на пожадливість гладуна і зіграти цю партію так, щоб виключити можливість програшу.

— Ми не дамо вам десять тисяч доларів, — твердо сказала вона. — Ми дамо вам двадцять п’ять тисяч…

В детектива очі полізли на лоба.

— А за це, — рівним голосом закінчила герцогиня, — ви переженете нашу машину на північ.

Огілві все ще мовчки витріщався на неї.

— Двадцять п’ять тисяч доларів, — повторила вона. — Десять тисяч зараз. Ще п’ятнадцять — коли ми зустрінемося з вами в Чікаго.

Все ще нічого не кажучи, гладун облизав губи. Вій видивлявся на неї так, наче не вірив власним вухам. Мовчанка затягувалася.

А коли напруження вже стало нестерпним, він ледь помітно кивнув головою. А ще за мить спромігся нарешті на слово:

— Вам не подобається запах цієї сигари, герцогине?

Вона кивнула — і він загасив недокурок.

В їдальні помешкання Уоррена Трента Кертіс О’Кіф з насолодою розкурював сигару, яку хвилину тому вибрав із запропонованої Елоїсом Ройсом коробки. Запашний дим приємно змішувався в роті зі смаком коньяку «Людовік XII», поданого разом з кавою після чудового обіду з п’яти страв. Ліворуч від О’Кіфа, на чільному місці за дубовим обіднім столом, сидів, випромінюючи патріаршу благодушність, Уоррен Трент, а навпроти нього вдоволено пахкала турецькою сигаретою затягнута в чорну вечірню сукню Додо. Сигарету їй запропонував, зараз-таки піднісши й вогню, меткий і послужливий Ройс.

— Господи, — промовила Додо, — ну й наїлася ж я! Наче цілого кабана з’їла.

О’Кіф поблажливо всміхнувся.

— Чудовий обід, Уоррене. Будь ласка, подякуйте від мого імені шеф-кухарю.

Власник «Сейнт-Грегорі» милостиво схилив голову.

— Він зрадіє, почувши, хто його хвалить. До речі, вам, можливо, цікаво буде почути, що точнісінько такий обід сьогодні подають і в нашому головному ресторані.

О’Кіф кивнув, хоч цей факт не справив на нього особливого враження. Він вважав, що довге різноманітне меню в готельному ресторані — річ така ж недоречна, як паштет із гусячої печінки на шинквасі пивного бару. Більше того — перед тим як піднятися сюди, він зазирнув у головний ресторанний зал «Сейнт-Грегорі»; незважаючи на обідню годину пік, дві третини місць у величезному залі були порожні.

В О’Кіфовій імперії індустрію харчування вже давно спростили й стандартизували, звівши меню до кількох цілком прозаїчних страв, що мають загальний попит. Ця політика грунтувалася на твердому переконанні Кертіса О’Кіфа, що в переважної більшості людей смаки однакові й публіка їстиме все, що їй дадуть. Тим-то хоч їжу готували за всіма правилами кулінарії, санітарії й гігієни, гурманам в О’Кіфових ресторанах нічого було робити — на них там дивилися як на меншість, що не робить погоди.

Готельний король зауважив:

— Тепер небагато знайдеться готелів з такою кухнею, як у вас. Майже всім довелося відмовитись від цієї розкоші.