Артур Хейли - Готель

— Гаразд, далі!

— Будь ласка. — Гладка, самовдоволена пика обернулася до нього. — Далі ви, скільки мені відомо, виграли сотню в рулетку й процвиндрили її в барі. Ви саме розміняли другу сотню — пустилися на всі заставки, — коли туди прибула на таксі ваша половина.

— Звідки ви все це знаєте?

— Можу відповісти, герцогу. Я працюю тут не перший рік — і в готелі, і в місті. І скрізь маю друзів. Я роблю послуги їм, а вони — мені. Тримають мене в курсі. Зокрема доповідають про всі витівки наших клієнтів. Здебільшого ці клієнти не знають, що мені про них відомо, не знають навіть, що є на світі такий Огілві. Вони вважають, що їхні грішки поховані й забуті і, власне, мають рацію — за винятком таких випадків, як оцей.

— Ясно, — холодно мовив герцог.

— Мене одне лиш цікавить. Така вже в мене допитлива вдача, мадам. Як ви здогадалися, де його шукати?

— Що ж, вам і так уже відомо стільки, що це погоди не зробить, — сказала герцогиня. — Мій чоловік має звичку, розмовляючи по телефону, бавитися олівцем — занотовувати різні слова. І часто забуває знищити написане.

Готельний детектив докірливо поцмокав язиком.

— От бачите, в яку халепу можна вскочити через таку собі безневинну звичку, герцогу. Ну що ж, про все, що було потім, я вже й сам догадуюся: дружина звеліла вам їхати додому, й ви сіли за кермо… Звісно, якби ви знали, чим це скінчиться, машину повела б вона.

— Моя дружина не водить автомобіль.

Огілві співчутливо кивнув.

— Отже, це питання з’ясоване. Але ви, очевидно, були дуже п’яні і…

Тут герцогиня перепинила його:

— Виходить, ви не знаєте! У вас немає фактів! І ви не можете довести…

— Леді, я можу довести все, що треба.

— Дай йому висловитися до кінця, люба, — докинув герцог.

— Правильно, — сказав Огілві. — Посидьте тихо й послухайте. Вчора ввечері я бачив, як ви прослизнули до готелю — через гараж, щоб вас не бачили у вестибюлі. Обоє перелякані, бліді, аж зелені. Я теж саме повертався тим ходом і, побачивши вас, звісно, здивувався. А вдача в мене, ви ж уже знаєте, — страх яка допитлива.

— Кажіть далі, — ледь чутно прошепотіла герцогиня.

— Трохи пізніше було передано повідомлення про вбивство на дорозі і втечу водія. І тут мені спало на думку спуститися в гараж і тихесенько оглянути ваше авто, що я й зробив. Воно у вас, до речі, стоїть так, що зразу і не знайдеш: у куточку, та ще й за широкою колоною.

Герцог облизав губи.

— Тепер це вже, мабуть, не має значення.

— Правда ваша, — покивав головою Огілві. — Одне слово, оглянувши його, я вирішив зібрати додаткові дані в поліційному управлінні — там у мене теж є друзі. — Він помовчав, розкурюючи сигару. Герцог і герцогиня чекали, затамувавши подих. Коли кінчик сигари зажеврів, він уважно оглянув його й повів далі: — Я з’ясував, що поліція мас три речових докази: зовнішній обідок передньої фари, який зіскочив, очевидно, коли ви вдарили дитину, уламки скла від цієї фари, а крім того — це вже висновок експертів, що оглядали одяг, — на машині мусить бути відбиток ворсу.

— Ворсу?

— Коли потерти тканину об щось тверде, герцогине, а надто об щось поліроване, як-от автомобільне крило, то лишається слід. Поліційні експерти знаходять його так само, як відбитки пальців, — посипають порошком, і він проявляється.

— Цікаво, — сказав герцог так, наче йшлося про речі, до яких він був зовсім не причетний. — Я й не знав про таке.

— А про таке мало хто знає. Але в даному разі це не має особливого значення. У вашого авто розбита передня фара, і на ній бракує зовнішнього обідка. Можете не сумніватися: і скло, і обідок — ті самі, і сліди тканини й крові — теж. Ага, я ж іще забув вам сказати: крило все заляпане кров’ю, тільки на чорному тлі її не видно.

— Боже мій! — герцогиня затулила обличчя рукою й відвернулася.

— Що ж ви збираєтеся робити? — спитав її чоловік.

Гладун потер руки, дивлячись на свої куці товсті пальці.

— Ви ж чули — я прийшов послухати, що скажете ви.

Герцог розпачливо вигукнув:

— Що ж тут казати? — Він спробував розпростати плечі, але не зміг. — Кличте поліцію, та й по всьому.

— Ет, нащо поспішати. — В недоладний фальцет детектива закралися філософічні нотки. — Тому, що сталося, вже не зарадиш. І поспіх не допоможе воскресити ні дитину, ні матір. А до того ж, герцогу, в поліційному управлінні вам влаштують такий прийом, такий прийом, що хай бог милує.

Герцог і герцогиня повільно звели на нього очі.

— Я гадав, — сказав Огілві, — що почую від вас що-небудь путнє.