Артур Хейли - Готель

— Він не одержить ані цента; — впевнено сказав Пітер. — Може це й несправедливо, але шансів у нього немає.

— Звідки ви знаєте?

— Таких позовів закладалося вже хтозна-скільки, і наші адвокати в суді можуть послатися на безліч прецедентів.

— І цього досить, щоб судова ухвала була на нашу користь?

— Так. В усякому разі, протягом останніх років усі аналогічні судові справи завершувалися однаково. Можу навести класичний приклад з готелем «Вільям Пенн» у Піттсбурзі. Хтось із мешканців викинув у вікно пляшку, яка пробила верх автомобіля й поранила водія Він подав позов.

— І програв?

— Атож. Програвши справу в суді нижчої інстанції, він апелював до Верховного суду штату Пенсільванія. І там йому теж відмовили.

— Чому?

— Суд ухвалив, що готель — будь-який готель — не відповідає за вчинки своїх мешканців. Тут можливий тільки один виняток — коли якась офіційна особа — скажімо, готельний адміністратор, — знаючи наперед, що готується якесь неподобство, не робить нічого, щоб йому запобігти. — Пітер наморщив лоба, пригадуючи. — Ще один такий випадок стався, коли не помиляюсь, у Канзас-сіті. Делегати якоїсь конференції придумали собі розвагу: наповнили водою кілька поліетиленових мішків з-під білизни й почали кидати їх з вікон своїх номерів на перехожих. Коли мішки лопалися, люди на тротуарі кидалися врозтіч: при цьому один перехожий попав під автомобіль і був скалічений. Він подав позов на готель, але справу програв. Словом, усі такі випадки закінчувалися однаково.

— Звідки вам усе це відомо? — здивовано спитала Крістіна.

— В Корнельському університеті серед інших дисциплін був і курс юриспруденції.

— По-моєму, це все-таки страшенно несправедливо.

— Несправедливо для потерпілого, але не для готелю. Певна річ, відповідати мусили б люди, що чинять такі неподобства. Але як ти їх знайдеш, коли на вулицю виходить стільки вікон! Як правило, цим хуліганам усе минає. Тим-то нашому бідоласі, — Пітер тицьнув пальцем у лист, який лежав на столі, — лишається єдине: знайти того типа, що поцілив його пляшкою. Інакше його справи кепські. Гадаю, що У. Т. всі ці закони добре відомі. Якщо, однак, йому потрібен буде перелік прецедентів, я зможу його дати — він у мене десь лежить.

— Авжеж, давайте. У. Т. зрадіє. Я пришпилю записку про це до листа. — Вона зазирнула Пітерові в очі. — А вам усе це подобається, правда? І робота в готелі, і все, що з нею пов’язане.

— Так, дуже, — відповів він щиро. — І подобалося б іще більше, якби я міг дещо переробити по-своєму. Може, якби мене послухалися раніше, нам не був би потрібний Кертіс О’Кіф. До речі, ви знаєте, що він уже тут?

— Ви — сімнадцятий, від кого я це чую. Телефони, певно, почали дзвонити, відколи він ступив на тротуар.

— Це й не дивно. Зараз, мабуть, багато хто сушить собі голову над тим, чого О’Кіфа сюди принесло. Чи, радше, над тим, коли нам офіційно пояснять причину його візиту.

— Сьогодні ввечері У. Т. прийматиме в себе О’Кіфа та його приятельку. Мені доручено було все організувати. Ви цієї приятельки ще не бачили? Кажуть, там є на що подивитися.

Він похитав головою.

— Ні, мене більше цікавлять мої власні перспективи на сьогоднішній вечір. Власне, за тим я й прийшов до вас.

— Якщо це — запрошення на вечерю, то я вільна й голодна…

— Чудово! — Він підвівся, випростався на весь свій двометровий зріст. — Я зайду по вас о сьомій.

Вже біля дверей Пітер помітив на журнальному столику згорнутий примірник «Таймс-Пікаюн». Придивившись, побачив, що це той самий номер: чорні заголовки повідомляли про вбивство на шосе.

— Ви вже бачили це? — спитав він у Крістіни.

— Бачила. Жахлива історія. І знаєте, коли я читала, все це ніби відбувалося в мене перед очима. Мабуть, тому, що ми вчора проїздили повз те місце.

Він зачудовано подивився на неї.

— Дивно: і в мене таке саме відчуття. Воно не залишало мене вчора цілий вечір і знову виникло сьогодні. І весь час мені здається, ніби я знаю щось важливе, але що саме — згадати не можу…

Під час перерви Крістіна замовила собі по телефону сандвіч і чашку кави. Коли вона їла, з’явився Уоррен Трент, але затримався він ненадовго: переглянув кореспонденцію і вирушив в інспекційний обхід, що, як Крістіна знала, міг тривати не одну годину.

О пів на третю вона вирішила відвідати Олберта Уеллса й піднялася на чотирнадцятий поверх. Вийшовши з ліфта, Крістіна побачила, що назустріч їй довгим коридором прямує завідуючий відділом кредиту Сем Якубець. В руці він тримав якийсь папірець, і вираз його обличчя був досить кислий.