Артур Хейли - Готель

Герцог, який снідав у другій кімнаті, повернувся до спальні. Він теж накинувся на газету, як тільки її принесли, і тепер йому не сиділося на місці — він походжав по спальні в накинутому поверх піжами яскраво-червоному халаті, час від часу скуйовджуючи п’ятірнею ще нечесане волосся.

— На бога, не крутися перед очима! — гримнула на нього дружина. В її голосі теж відчувалася нервова напруга. — Я не можу думати, коли ти басуєш, мов жеребець на іподромі.

Він звів на неї пооране зморшками, скривлене обличчя, таке жалюгідне в яскравому ранковому світлі.

— А на біса тобі думати? Хіба це щось змінить?

— Думати завжди корисно, коли є чим.

Він знову запустив п’ятірню в чуприну.

— Хіба від учора щось змінилося на краще?

— Але й на гірше нічого не змінилося — і дякуй богові вже за це Нас, як бачиш, поки що ніхто не чіпає.

Він стомлено похитав головою — думки плуталися після майже безсонної ночі.

— Отож бо, тільки «поки що».

— Найголовніший фактор тепер — час. А час — наш союзник, і поки ми чекаємо, поки години спливають… — Вона замовкла, потім заговорила повільно, міркуючи вголос: — Нам зараз конче потрібно привернути до тебе громадський інтерес… Публічний інтерес, на тлі якого всілякі підозри, всілякі припущення іншого плану були б такі неймовірні, що на них просто не звернули б уваги…

За мовчазною згодою про вчорашню сварку обоє не згадували.

Герцог знову почав ходити з кутка в куток.

— Такий інтерес може викликати тільки повідомлення про те, що мене затверджено послом у Сполучених Штатах.

— Маєш рацію.

— А хіба це можна прискорити? Хай тільки Хол запідозрить, що на нього тиснуть, він потрощить усі меблі на Даунінг-стріт [10] На лондонській Даунінг-стріт міститься офіційна резиденція прем’єр-міністра Великобританії. . І взагалі, з цим так легко вскочити в халепу…

— А куди ти вскочиш, якщо…

— Знаю, знаю! І я вже думав, що найкращий вихід для нас — це піти в поліцію і здатися! — Голос герцога Кройдонського звучав істерично. Тремячою рукою він запалив сигарету.

— Ні, ми не здамося! — На відміну від чоловіка, герцогиня говорила чітко й твердо. — Навіть прем’єр-міністри піддаються тискові; треба тільки знати, з якого боку натиснути. І Хол — не виняток. Я зараз викличу Лондон.

— Навіщо?

— Побалакаю з Джофрі. Попрошу, щоб він прискорив твоє призначення.

Герцог із сумнівом похитав головою, але заперечувати не став. Йому вже не раз доводилось пересвідчуватися в майже чудодійній силі впливу родичів своєї дружини. Він тільки попередив:

— Гляди, люба, щоб ми самі не звели всього нанівець.

— Справа варта заходу. Джофрі, як схоче, може гору зрушити. До того ж, якщо ми просто сидітимемо тут, склавши руки, то це може бозна-чим скінчитись. — І герцогиня рішуче зняла трубку телефону й сказала телефоністці: — Я хочу замовити Лондон. Говоритиму з лордом Селвіном. — Вона назвала номер.

Її з’єднали через десять хвилин. Лорд Селвін вислухав прохання своєї сестри без особливого ентузіазму. З кутка спальні герцог чув, як у телефонній трубці роздратовано бубонить голос його зятя:

— Господи, сестричко, навіщо це? Нащо ворушити осине гніздо? Я тобі прямо скажу, про Саймонове призначення у Вашінгтон говорити ще зарано. Дехто в кабінеті міністрів вважає, що до цієї посади він не доріс. Я, звичайно, не поділяю цієї думки, але мені не хочеться, щоб ви дивилися на світ крізь рожеві окуляри.

— Якщо пустити все на самоплив, то скільки ще доведеться чекати?

— Важко сказати, старенька. Очевидно, кілька тижнів.

— Ми просто не можемо чекати кілька тижнів, — категорично сказала герцогиня. — Повір мені на слово, Джофрі, — ми припустимося непоправної помилки, якщо не зробимо зараз якнайрішучішої спроби.

— А я не бачу для такої спроби жодних підстав. — Голос із Лондона звучав уже сердито.

Тоді герцогиня гостро відказала:

— Це треба зробити в інтересах усієї нашої родини, а не тільки заради нас двох. Тепер ти розумієш усю серйозність мого прохання?

Запала пауза, потім лорд Селвін обережно спитав:

— Саймон десь там поблизу?

— Так.

— Що сталося? Що він накоїв?

— Це не телефонна розмова.

Лорд Селвін знову помовчав, потім сказав:

— Що ж, я звик довірятися твоєму здоровому глузду. Тобі видніше.

Герцогиня звела очі на чоловіка й ледь помітно кивнула йому, а тоді спитала в брата:

— Отже, ти зробиш те, що я прошу?

— Мені це дуже не до вподоби, сестрице. Дуже. Але я зроблю все, що можу.