Артур Хейли - Готель

Показавши на них, Пітер спитав:

— Є щось термінове?

— Не так, щоб термінове, але все — на сьогодні.

— Гаразд, хай тоді трохи полежать. Я попросив бухгалтерію переслати мені рахунок за люкс 1126-27, виписаний на ім’я Стенлі Діксона.

— Він тут. — Флора взяла зі столу конверт. — Столяр підрахував також приблизну вартість ремонту меблів, і я підшпилила його папірець до рахунку.

Пітер переглянув суми. Рахунок за номер плюс послуги дорівнював сімдесяти п’яти доларам. Збитків було заподіяно на сто десять доларів. Подаючи секретарці перший папірець, він сказав:

— Дізнайтеся, будь ласка, номер телефону за цією адресою. Телефон, очевидно, записаний на його батька.

На столі в нього лежала нерозгорнута ранкова газета — «Таймс-Пікаюн». Коли Флора вийшла, він розгорнув її, і в очах зарябіло від чорних заголовків. Учинений вчора злочин на шосе став подвійним убивством: мати загиблої дитини померла над ранок у лікарні. Пітер швидко перебіг очима репортаж, який, власне, повторював те, що вони з Крістіною почули вчора від полісмена. «Поліція ще не натрапила на сліди машини чи вбивці-водія, — писав репортер. — Слідчі надають великої ваги свідченню одного перехожого, який встиг помітити „чорний автомобіль низької посадки“, що розвинув шалену швидкість через кілька секунд після вбивства». Газета додавала, що органи поліції міста й штату об’єднаними зусиллями розшукують машину, яка відповідає цьому описові й має, очевидно, певні пошкодження.

Пітер подумав, чи прочитала це повідомлення Крістіна. Побувавши на місці трагедії, він ніби став її свідком, і, може, саме тому брав це так близько до серця.

Флора принесла потрібний йому номер телефону, і Пітер, відклавши газету, набрав його по міському апарату. Соковитий бас відповів:

— Помешкання Діксонів.

— Мені потрібен містер Стенлі Діксон. Він вдома?

— Дозвольте дізнатися, хто говорить, сер.

Пітер назвав своє прізвище й додав:

— Від готелю «Сейнт-Грегорі».

Запала пауза, він почув, як віддаляються від апарата несквапні кроки, потім, так само несквапно, його співрозмовник повернувся.

— Дуже шкодую, сер, але містер Діксон-молодший зараз зайнятий.

Пітер з металом у голосі промовив:

— Тоді перекажіть йому: якщо він не підійде до телефону, я негайно подзвоню його батькові.

— То, може, ви зразу…

— Ви чули? Перекажіть йому мої слова.

Він майже відчув, як вагається чоловік на другому кінці дроту. Нарешті той озвався:

— Гаразд, сер. — І знову звуки кроків, що віддалялися.

В трубці клацнуло — це включився паралельний телефон — і почулося похмуре:

— Говорить Стен Діксон. З якого приводу така гарячка?

Пітер різко відповів:

— З приводу того, що сталося вчора ввечері. Вас це дивує?

— А хто ви такий?

Пітер знову назвав себе.

— Я вже говорив з міс Прейскотт. А тепер хочу побалакати з вами.

— Ну, то балакайте, я слухаю!

— Ні, у нас буде інша розмова. В моєму кабінеті, в готелі. — Пітер почув якийсь вигук, але не звернув на нього уваги. — Завтра о четвертій. І щоб ті троє теж були з вами. Приведете їх самі.

— Чорта з два! — розлютовано відповів Діксон. — Хто б ти там не був, ти — готельний лакуза, і не тобі мною командувати, ясно? А як не ясно, то можу ще додати, що мій батько особисто знайомий з Уорреном Трентом…

— З містером Трентом я вашу справу вже обговорив, і він доручив мені вести її від початку й до кінця — аж до подання позову. Що ж, я скажу йому, що ви відмовляєтеся давати пояснення, поки ми не поінформуємо вашого батька.

— Стривайте, стривайте! — Стенлі Діксон засопів у трубку, потім сказав куди сумирнішим тоном: — Завтра о четвертій у мене лекції.

— То пропустіть їх, — відказав Пітер. — І решта хай теж пропустить. Мій кабінет на другому поверсі. Рівно о четвертій, ясно?

Поклавши трубку, він подумав, що тепер з нетерпінням чекатиме завтрашньої зустрічі.

Газетні аркуші були розкидані по підлозі навколо ліжка герцогині Кройдонської. Уважно, від крапки до крапки перечитавши новини, вона відкинулася на подушки й почала напружено думати, добре усвідомлюючи, що тепер, як ніколи, все залежигь від її розуму та винахідливості.

Заставлений порожнім посудом скляний візок стояв неподалік від ліжка. Навіть у найкритичніші дні свого життя герцогиня не кидала звички ситно снідати. Ця звичка закоренилася з дитинства, яке минуло в родовому маєтку Фоллінгбрук; там сніданок завжди складався з кількох страв, причому часто йому передувала прогулянка верхи.